Iван Нечуй-Левицький - Хмари

На стiнах свiтлицi можна було читать iсторiю нещасного Києва, котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусiди.

Обидвi Сухобрусовi дочки жили в дуже чистiй й свiтлiй кiмнатi. Сам Сухобрус жив у другiй кiмнатi з маленьким вiкном. Його кiмната була темна, обставлена двома довгими стародавнiми скринями з усяким добром. В кiмнатах було чисто, як в келiях у черниць.

Пiд самими вiкнами коло дому цвiли кущi рожi, бузку, жасмину, росли лелiї, пiвонiя, пахучий канупер, оргинiя, синiли квiтки тої, навiть росли кущi любистку, рути й барвiнку, неначе пiд вiкнами сiльських хат.

Сухобрус умiв малювать i став на ноги з свого малярства. Вiн малював простi образи, що купують тисячi богомольцiв з усiєї України. Нiякий київський маляр не вмiв так догодить образами сiльським молодицям та дiдам, як Сухобрус. Його образи дуже кидались в вiчi своїми ясними червоними й синiми фарбами i принаджували натовп покупцiв. Нiхто не вмiв намалювати такого баского бiлого коня пiд святим Юрiєм, такого страшного змiя пiд конем, намальованого зеленою й червоною фарбою, з ротом, повним вогню й полум'я! I Сухобрус мав уже свою крамницю з образами проти самого Лева, фонтана, дуже уподобного українським селянам. Забагатiвши трохи, вiн завiв вже й другу крамницю, рядом з першою, з усяким крамом. На старостi лiт Сухобрус почав слабувать на очi й мусив навчити малярства двох челядникiв, котрi сповняли його крамницю образами.

Пiд хатою в Сухобруса, пiд барканом у садку в холодку можна було кожного дня бачити великi мисники, заставленi образами, на котрих протряхали свiжi фарби,

Сухобрусовi дочки, Марта й Степанида, були малими дуже гарнi дiвчатка: кароокi, чорнявi, кругловидi, з ямочками на щоках. Вони кожного дня ходили до борисо-глiбського дяка з граматками й часловцями пiд пахвою. Марта була тiльки годом старша од своєї сестри. Але, маючи один зрiст, запнутi однаковими зеленими хусточками, зав'язаними пiд пiдборiддям по-мiщанськiй, в однакових котиках, критих ясно-зеленою матерiєю, вони були нiби однолiтки-близнята. Пiсля дякової науки Сухобрус посилав їх до одного пансiону годiв зо два, де вони вивчились говорити по-великоруськiн, вивчились шити, й вишивать, i грати на гiтарi, як тодi була мода. На тому й скiнчилась наука й просвiта Сухобрусiвен. Сухобрус умiв читать тiльки церковнi книжки i часто загадував дочкам читати йому голосно "Житiя святих", а найбiльше печорських. Їх боротьба з злими духами здавалась йому надзвичайно цiкавою! Не раз можна було бачити Сухобруса в садку на лавцi з великою книгою "Житiй" на колiнах. Надiвши синi окуляри, в однiй сорочцi й без шапки, вiн сидiв в свята пiд гiллястою грушею, дуже рiдко перекидаючи товстi й здоровi листки "Печерського патерика".

Ще змалку Марта й Степанида були дуже схожi вдачею. Обидвi вони були дуже розумнi, чепурнi й веселi; обидвi були дуже упертi. Коли вони самi хотiли що робить, то не треба було й загадувать, а коли чого не хотiли, то нi батько, нi мати не мали сили їх присилувать. Обидвi вони були слухнянi, але траплявся час, що Марта або Степанида не хотiли подати матерi того, що лежало пiд рукою.

Ще змалку мiж Мартою й Степанидою не було прихильностi й симпатiї. Вони гуляли вкупi, забавлялись, але не було мiж ними щирої любовi.

- Або з вас, дочки, будуть великi хазяйки, або - великi злиднi, - було жартує Сухобрус, гладячи по головi своїх дочок.

Сухобрус помилився: з його дочок вийшли розумнi й хазяйновитi панни, з великою енергiєю, з великою охотою до працi, але зате палкi й сердитi. Вони так добре держали дiм, так умiли дбать, як їх покiйна мати. Але зате часто доставалось од їх i старому батьковi. Вiн був у руках своїх дочок i часто не мав волi випити зайву чарку, як того не хотiлось дочкам.

В городянському пансiонi вони трохи вхопили романтизму, разом з тодiшнiми сентиментальними великоруськими романсами, котрi приблудились на Україну з романтичною великоруською лiтературою. Забравши в руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: "Стонет сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!" I, розказавши в пiснi, як той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли "голубочки", що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину пiсню: "Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили", перевертаючи українськi слова на великоруський лад. I вони справдi жалкували за тiєю птичкою. I часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячної ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати про якого-небудь голубчика. I звiдкiль вiн прилине? I який вiн буде? Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений?