Iван Нечуй-Левицький - Хмари

I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з її вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi свої Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореї, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками.

- А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? - почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожної знаходили що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому якої треба жiнки.

- Я тут не женюсь, - говорив серб. - Менi треба жiнки смiливої, щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй край, свою мову й свою вiру.

- А менi треба такої, - промовив Дашкович, - щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла українських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.

- I вже ти! - промовив Воздвиженський. - Може, тобi треба такої, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? - i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.

- Ой ти! - промовив Дашкович. - Тямиш ти в поезiї! А тобi, мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!

- Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої росiйської пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоїх я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре їсти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу…

- То тобi треба наймички, а не жiнки? - спитав Дашкович. - А я собi наймичку найму, а жiнки покiрної, рабинi не люблю.

Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.

- От така твоя буде жiнка! - промовив Воздвиженський. - А моя жiнка нехай не спiває й не пхикає: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви. I я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.

- Ти деспот! - крикнув Дашкович.

- Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неї й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах.

- А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, - марив Дашкович.

- О, якби моя жiнка вдалась такою Iродiадою, то я б її запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла!

- Воздвиженський, - промовив Калiмерi, - ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.

- А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, - обiзвався Дашкович.

- Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! - говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя "Iлiади", а не на крамаря.

- Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, - промовив Дашкович.

- Я зостанусь тут, у Києвi, - одрiзав Воздвиженський.

- А в Тулу не хочеш? - крикнули усi.

- Не хочу! - одказав Воздвиженський.

- Але ж там гарно! - промовили усi, смiючись.

- То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Українi, i в Києвi; i оженюсь тут! - додав Воздвиженський. - А ти, хохле, катай до Тули!

- Розкажи батьковi своєму! - одказав Дашкович. - Я за грiхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нiзащо в свiтi!

I знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав всю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. I знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усiєї України. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiває хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.