Iван Нечуй-Левицький - Хмари

На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.

I довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор, Андрiївський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось одного - не покинуть Києва, а другого - знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку.

Вже усi в номерi полягали спать. В великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?"

- Якого ти нечистого не даєш спать! - обiзвався спросоння Дашкович.

- Чи тобi нiчого не снилось?

- А тобi вже встигло й присниться?

- Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, - промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.

- Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? - спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця.

- Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, - говорив далi Дашкович. - їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, здається, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однiєї панни в моїй Черкащинi. Тiльки що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!

- Бач, якi тобi птицi сняться! - промовив Воздвиженський. - А менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю! Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при свiтi мiсяця стоїть дiвчина з вiдром. Я її ляп по руцi! А вона одразу, неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у неї були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихiсiнько за руку та й каже: "Ходiм, серце, до вiнця! Нас буде вiнчати сам митрополит". От i веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палає свiчами. Народу в церквi повнiсiнько! А на амвонi стоїть претовста черниця в ризах i киває до мене пальцем. Пiдходжу я з своєю нареченою до черницi, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена i та черниця перекинулись вiдьмами, сiли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумiв, свiчки погасли, - i я прокинувсь.

- Цей сон значить, що твоя жiнка буде дуже лиха, - промовив Дашкович, i всi почали смiятись. Воздвиженський встав i пiшов шукать води, щоб залить загу й жар своєї фантазiї.

_

На Братськiй вулицi, проти самого монастиря, iк полудню, була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Оселя стояла садом до Братства, а ворiтьми виходила з другого боку кварталу на другу вулицю. Половина грунту була засаджена добрим садком. Садок був старий, розкiшний. Високi стовбури дерева, рiвнi, як колони, високо розкидали рясне гiлля. Дерева було так повно, що садок здавався пишним кошиком, в котрому було накладено букетiв так тiсно, що вони з усiх бокiв вилазили аж за край. Яблунi, грушi, черешнi купами гiлля вилазили в чужi двори, слались на чорну покрiвлю возовень i комор, схилялись над тротуаром, зачiпаючи прохожих за голови. Садок був старий, як був старий i його хазяїн Сидiр Сухобрус.

Старий мурований будинок стояв не на вулицю, а серед двора проти ворiт. Вiн був так збудований, як будували доми в старовину: з ганком, з довгими сiньми через цiлий дiм, з другими дверима в садок. Сiни роздiляли його на двi половини: з одного боку була пекарня й велика хата для челядi, з другого боку були хазяйськi кiмнати. Товстi на аршин стiни показували, що дiм був давнiй. Вже Сидiр Петрович сам попрорубував бiльшi вiкна, повикидав з вiкон залiзне перехрестя. Тiльки в його кiмнатi зосталось старе маленьке вiкно, зверху трохи закруглене, з залiзним перехрестям, ще й гострими крючками на обидва боки. Здається, хазяїн думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще мав злу думку поколоть злодiєвi руки й лице, щоб не квапився темної ночi на чуже добро.

Сухобрус мав двi дочки. Старша звалась Марта, а менша Степанида. Сухобрус овдовiв, i його дочки хазяйнували в господi.

Великий порядок i чистота в хатi й надворi показували, що Сухобрусiвни були добрi хазяйки. Дiм був багацько кращий всерединi, нiж знадвору. Свiтлиця була чиста, свiтла, просторна; стiни були помальованi ясно-жовтою фарбою; помiст був чистий, вимальований; через свiтлицю слався вузенький килим, витканий з чорних i бiлих ниток. На стiнах висiли великi картини на паперi, в чорних рамах. З однiєї картини виглядало лице Павла, на другiй картинi був намальований Кутузов з грудьми, так обвiшаними стрiчками й хрестами, що нiгде було й курцi клюнуть; з третiх рам виглядала якась цариця. На другiй стiнi висiв портрет якогось давнього Сухобруса в кунтушi, з прорiзаними рукавами наодкид. Всю свiтлицю дуже красила нова картина, вишита гарусом. На тiй картинi якийсь чорновусий циган, в одежi ясно-синiй й червонiй, вигравав на гiтарi. Рядом з циганом висiла дуже велика картина, де Ной, з бородою до пояса, благословив таких самих бороданiв, двох синiв, а Хам, чорнявий i з короткою бородою, одвернув зле лице од батька. На одних дверях був намальований вусатий i чубатий запорожець, котрий танцював козачка, держачи в руках пляшку й чарку, - сцена, може, прямо перенесена маляром з Братського плацу, де колись гуляли запорожцi по дорозi до Межигiрського монастиря й до чернечої ряси.