Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвiїi з нами! - заговорив Воздвиженський, - Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращої вiри, чистiшої вiри, як наша.

- А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в "Житiях", - почав диспутувать Сухобрус. - I там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, київськi.

- Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому сатанi! - сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було трохи зобижено. - Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святiша. Думаєте, що в вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! - говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк.

- Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, - благочестиво промовив Сухобрус i перехрестився. - Святий Київ, свята i Москва. Хто ж проти того що говорить.

Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi.

- Ой ви, уми-розуми! - промовив смiливо Сухобрус. - Але, мабуть, не одгадаєте: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадає? - Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.

- Нi! нi! - казав Сухобрус, трiпаючи головою.

- Треба додому йти! - обiзвався Дашкович.

- Нi! - трiпнув головою Сухобрус. - От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академiї. Пiсля чаю - слiдує - воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь! - промовив Сухобрус слова символу вiри.

Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.

- А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? - знов загадав загадку Сухобрус.

Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не родивсь i вмер - Адам, родивсь i не вмер - Iлiя та Єнох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в бiблiї.

- О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.

- Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? - промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".

- Е! в вас, бачу, гiтара є! - промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. - А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, - сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.

- Я колись спiвала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. - Просiть сестру.

Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

- Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай української!

I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.

- Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! - говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.

- Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, - просив Сухобрус.

I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?"

- Ой, не спiвайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши пiсню. - Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта давнi, навiки минувшi!

Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной воєводi" та "Многая лiта!"

В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.

- Дашковичу! чуєш? - промовив Воздвиженський.

- "Час додому, час! забарилися!" - затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i розпрощались з ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.

Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.