Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, - знов почав одвiчати Воздвиженський.

- Останнiй, - перервав його митрополит, - ну, слава тобi господи, що останнiй, i коли б їх уже бiльше й не було. I чи вмер уже?

- Вмер…

- Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, - промовив митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i всi студенти.

I Кониський, моргаючи своєю бородавкою на носi з золотих рам, здається, смiявся своїм польським лицем з тiєї конференцiї. I Феофан Прокопович, з своїм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з конференцiєю i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту сцену, роблячи своїм аскетичним лицем великий контраст з академiчною конференцiєю. Його лице неначе зажурилося.

В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаївську лавру. Лице митрополита просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка.

- Буде з тебе! Добре! Дуже добре! - промовив митрополит. - Ану, хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй.

Студент узяв єврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн зовсiм не вмiв читати по-єврейськiй i держав книжку догори ногами.

- Ану, прочитай i переложи!

Студент мовчав. Професор єврейського язика приступив до його, заглянув у книжку i засмiявся.

- Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так трудно читати.

- А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитає. Книжку перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав. За його прочитав сяк-так його товариш.

- Що ж з тебе такий поганий гебраїст? А попробуй по-грецьки! - говорив митрополит. - А дайте i менi книжку!

Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i держав її до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.

- Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!

Студент вийняв бiлет по церковнiй археологiї i почав розказувати про стариннi будування в Азiї й в Європi, назвав їх кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв.

- I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi - євреї! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни!

Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академiї вже почав падати, що туди входить європейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.

Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на екзаменi, бо. поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам виглядала вся стара Київська академiя на спорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач академiї. Йою тiнь, прикована до полої на, нiби думала: "I що то за люди прийшли й вийшли з моєї академiї? I на якiм язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моїм дiлом, моїм твором?" I чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди якоїсь чудної мiстерiї чи комедiї? Всi тiнi значних учених давньої академiї, всiх писателiв, всiх оборонцiв українського народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами - нiби й справдi дiло робили!

У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцiї, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, їли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок виїхали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли гихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. I Братство, i корпус академiї, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх українських учених дивилися на той чудний поїзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналiї, справляє комедiї на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в повiтрi вiяло теплом i пахло квiтками й тополями… Тiльки гори київськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв… Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестiє дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академiї бакалавром.