Iван Нечуй-Левицький - Хмари

"Треба починать дiло або втiкати!" - шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: "Яка вона добра! Яке в неї м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! - треба приступать!"

I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа з академiї скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни.

- Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! - промовив Воздвиженський.

Марта розридалась. В неї набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була рада, що трапився випадок вилить їх, i бiльше не держала їх.

- Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! - промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякої церемонiї.

- Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з грунтом? - почав будущий зять.

- А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель…

- Чи ми ж помиримось?

- Треба мириться… Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, - про мене.

- Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, - промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. - Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова - золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi…

Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.

- Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. - I тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту - так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав її за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив i досi її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.

- А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? - спитав Сухобрус.

- А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.

- Навiщо? Недобре! їй-богу, недобре! - тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.

Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.

- Чи ти чув новину? - гукнув Воздвиженський.

- Яку новину?

- Що я посватав твою Степаниду!

- А ти ж женишся на протоєреївнi?

- На якiй протоєреївнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну - Сухобрусову дочку! От що!

- Неправда твоя!

- Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й моє весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!

I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.

- А що, налякав тебе, га? - промовив Воздвиженський. - Иди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряєш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом.

Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоїлось зовсiм iнше дiло.

- Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався.

- Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твої заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степзниду?

- Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! - шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.

Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своєму щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками, В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок; зятiв.