Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Студенти, як звичайно буває, почали записувати його лекцiї, але швидко покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема думок. Тiльки один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло самiсiнької кафедри, щоб його роботу було видко, i записував ту нiсенiтницю, маючи надiю пiти стежкою свого красномовного земляка.

Аадиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти перестали ходити на його лекцiї, а щоб авдиторiя не була зоссiм порожня, вони ходили по черзi по п'ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу своїх слухачiв.

Зате ж вiн дуже вважав на ректорську ласку. Нiхто з професорiв не запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити до кожного ректора, вмiв улiз ги в його душу, прислужиться, притакуючи кожному його слову, постерiгаючи кожний його замiр. I виходило так, що нi один ректор не обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi на побiчну службу в академiї. I Воздвиженськич кожному ректоровi встигав зайняти скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. I за все це вiн доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Возiвиженськнй, з орденом на шиї, мав право сказати: "Академiя - то я!"

Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був їх новий дiм на два етажi, з здоровими свiтлими вiкнами. Вiн стояв просто проти дому Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було дивиться в вiкна другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами. Степанида Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила вазонами з квiтками. Кращi картини з батькового флiгеля дочки попереносили до себе ще переднiше. У батька зостався на стiнi тiльки праотець Ноє з трьома бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже заляпана мухами.

Дашковичiв кабiнет був обставлений шафами з книжками. Вiн зiбрав писання всiх давнiших, нових i найновiших фiлософiв i все, що тiльки стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i все загрiбався в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь над книжками до пiзньої ночi. I не раз Степанида пiзньою добою входила в кабiнет, просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i, розсердившись, гасила свiтло. Або часом вона входила з сестрою з гiтарою в руках i давала йому несподiвану серенаду. Обидвi сестри починали грати, спiвать, починали балакать, смiятись. Дашкович знехотя мусив одривать очi од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив по кабiнетi й слухав музику.

- Та вийди-бо в залу! - говорила до його жiнка. - Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить?

- Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.

- Не дiло нам голова, а ми голова дiлу! I Степанида без церемонiї брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала їй. Фiлософ мусив виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства.

- Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла за тебе замiж, - говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi в кабiнетi свого мужа.

I часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неї нiякої вваги. Степанида тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi лоба i насупленi над очима.

- Одже життя моє не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн накричить повну хату, пожартує з жiнкою. - I її знов взяла зависнiсть до своєї сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.

- Розкажи менi, Василю Петровичу! що ти думаєш ї пишеш? - спитала раз Степанида, побачивши, що її чоловiк покинув перо й обперся об спинку стiльця в спокiйнiй позi.

- Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, - одказав вiн, осмiхаючись.

- А може, й помiститься! - промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й поважну постать.

Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать їй про фiлософа Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiєї сили й зареготалась на всю хату.

- Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово втямила! Чи й твої студенти так тебе розумiють, як я?

- Мабуть, трохи бiльше! Може, тобi ще розказать що-небудь про Спiнозу або Локка?