Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?

- Нема менi часу сердиться, - промовила вона рiвним твердим голосом.

В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала її на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала горничну й звелiла їй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i командувала слугами, мов той воєвода вiйськом. Пiд її оком, пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своєму мiсцi. Порядок виникав, де тiльки ступала її нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не пила чаю.

Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на своєму мiсцi. Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.

- Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моїх паперiв.

- Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.

- Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i не зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась.

Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираiи книжки, складать їх докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.

- Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своєму мiсцi. Ти менi. помiшаєш папери!

Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабiнету.

Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню свої жовтi лекцiї, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона робила, коли вiн куди виходив. В його на шиї не було галстука, а з-пiд жилетки виглядав шматок бiлої сорочки.

- Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, - сказала йому Марта.

Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.

Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцiї з його думки не виходило гнiвне й люте жiнчине лице.

"Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! - вертiлось у його на умi. - Так оце та Марта, що виросла пiд впливом "Печорського патерика" й чудовної Братської iкони богородицi?"

Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи її начисто.

Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл. Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашнє скiнчилось i що жiнка має собi щось на умi.

Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта ввiйшла в кабiнет мужа. Хода її була тверда, очi смiливi. Воздвиженський стривоживсь.

- Степане Iвановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.

- Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.

- Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!

- А як я не дам! - сказав Воздвиженський трохи сердито.

- А як менi треба? - одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. - Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в хазяйствi зайва крихточка не пропадає.

- То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва крихточка…

Марта зблiдла. Очi її з блискучих стали матовi. Вона випросталась на весь свiй високий зрiст.

- То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була смiховищем для людей!

Її голос перервався. Од великого гнiву їй захоплювало дух в горлi. Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в лицi свiтилась така енергiя, проти котрої насмiлився б йти тiльки тон, хто не зумiв би того прочитать на її лицi.

У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.

- Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права стратить на те, що менi треба?

I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню. Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неї сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму прокинулась й закричала не своїм голосом.