Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно.

Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своєму все, нiколи й слова не сказавши про те своїй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсiм не була зугарна по своїй вдачi кориться деспотизмовi чоловiка, а навпаки, їй бажалось всiм правучать в домi i в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: вiн попросив до себе того ж таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись могли стать йому в пригодi.

Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лiвими руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравiї.

Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертiвся коло їх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.

Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.

- Та вийди, будь ласка, до гостей!..

- Не вийду! - тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице одразу налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од неї аж пашiло вогнем! Здається, нiби вона вся стояла в полум'ї з головою.

Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожнiй фалдi її одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв.

- Йди сам, регочись там з ними! - промовила Марта йому навздогiнцi.

Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.

Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.

Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер її постерiг… Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од моральної втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неї пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.

- Наробила ж ти менi сорому! - сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.

Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неї поменшало.

- Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься.

- Як же я буду пiсля цього дивиться їм в очi?

- Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.

- Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на моє мiсце!

- Хто його зна, яке там твоє мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твоє мiсце.

Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

- Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаєш, i скiльки грошей достаєш, i де їх дiваєш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуєш, i редактором.

В словах її почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

- Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.

- Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?

- А менi здається, що мої дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.

- А менi здається зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б менi розказав хоч з самої цiкавостi!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те дiваєш? Чи ховаєш його дiтям, чи гайнуєш, пускаєш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху… Та потривай! I я не така темна, як тобi здається!