Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi й однiс жiнцi.

- На тобi на твої капелюшi! - промовив вiн i оддав їй грошi.

"От i вибрав богомолку!" - думав Воздвиженський, одходячи в свiй кабiнет.

Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.

Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi дуже приставали до її чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi.

Вертаючись додому. Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже гарне, i до лиця їм обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так приставав до її лиця, що вона вдвоє покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другої руки чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в своєму допотопному чiпку.

Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько.

- А що! чи бачиш, як у людей буває! - говорила Степанида, тикаючи Дашковичевi то тiєю, то другою рукою з поначiплюваними квiтками.. - А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!

- Дивлюсь i бачу! - промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.

- Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! - казала Степанида й розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.

- Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.

- Тямиш ти! - i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр, що незвичайно гарно приставав їй до лиця.

- А що? бачиш?

- Бачу! - обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому єрусалимлянку, невiсту "Пiснi над пiснями".

- Ой ви, дочки Єви! - сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

- Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуєш? Давай грошi, та ще й зараз, бо не видержу!

I фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся, пом'явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцiї i замiсть Канта втирив - Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу.

Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка. Вона сховала всi свої закупки, не похвалившись навiть перед ним.

- Хоч покажи, чого накупила, - сказав до неї Воздвиженський.

- Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать менi, що купуєш, розказувать менi, що робиш, - одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на його.

Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподiвався од неї ласки й сякої-такої дяки.

- Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.

- Ти думаєш, а я не думаю, - тихо обiзвалась Марта.

- Чом же ти не думаєш?

- Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi. Нехай лишень переднiше впораються.

Воздвиженський постерiг, що не вблагав своєї жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.

- Марто Сидорiвно! - крикнув вiн. - Я велю… я попрошу на сьогоднi гостей!

- Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло їх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поїдуть! - Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка. Вона хотiла тим показать, що має його слова нi за що.

- Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жiнки нiчого такого!

- Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! - сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова.