Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос її пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.

- Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

- Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшається, бо й третьому достанеться.

- Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! - промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своєї хати.

Йдучи з лекцiї, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiє, навiть трохи глузує з його. його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'ї й послуханий жiнки Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки її воля.

Смачно пообiдавши, Воздвижєнський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямує. То була його прелюдiя.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський приступив до дiла.

- I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; маємо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.

- Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, маємо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'ємо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сiм'я…

- Ще й бiльше буде, - перебив її розмову Воздвиженський.

- Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якiсь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.

- Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно!

- Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Києвi! Та й таких нiхто й не запам'ятає нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! I ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маємо дохiд… Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки…

- А. Їй, Марто, хiба дещо придбала?

- А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробiток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?

- Є там трохи зайвих грошенят, - - промовив Воздвиженський знехотя якось.

- То оддаймо, що маємо зайве, в банк, - сказала Марта.

- Про мене, оддаймо!

I вони разом, неначе змовившись, пiшли в свої кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.

- Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! - сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

- Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! - весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.

- Завтра я сама одвезу грошi до банку, - сказала Марта.

- Про мене, й одвези! - одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.

- Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбається в нашiй фамiлiї, як помре наш старий батько! - сказала Марта.

- А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука. Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж руки сверблять, щоб розгорiувать крам та мiрять матерiї аршином.

I Воздвиженський обперся обома руками сб стiл, як роблять купцi за прилавком, почав мiрять аршином матерiї на повiтрi. Всi його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в магазинi та мiряв аршином матерiї.

- Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?

- А правда, Степане Iвановичу! I чого нам свариться! I нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.

Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.

- Заспiвай, жiнко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!

Марта почала спiвать: "Как я в рощице гуляла", її голос, високий та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.