Iван Нечуй-Левицький - Хмари

В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали банкiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля. Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась.

- То це так, сестро? - промовила Степанида до Марти. - То це така твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.

- Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном, i духом невинна.

- Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi. Воно пак добре ближче жити, частiше до батька ходить, пiддобрюваться, пiдлещуваться, говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову.

- Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я винна, коли бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.

- Навiв бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичiв.

- Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовинi, та й годi! I дiм нехай буде пополовинi! - сказала Степанида, махнувши рукою i пiднявши голос з останньою фразою.

- Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко йому лежать i землю держати! Дiм буде наш, бо й стоїть на нашому подвiр'ї.

- А я кажу, що не ваш!

- А я кажу, що наш!

- А я-бо кажу, що не ваш! - крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слiв так би i сталось, як вона скаже.

- То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А рештою подiлимось, як в духовницi написано. Я на те пристаю.

- Ще й на те, сестро, не приставай!

- Бо пристаю! Що правда, то не грiх!

- Була колись правда, та заiржавiла.

- Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в духозиицi так написано, - обiзвався Дашкоаич, - що ж маємо дiяти, коли так розпорядився небiжчик. Маємо собi опрiчнє житло, та й житимемо якось.

- Розпорядились живi, а не мертвi, - сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов i Дашкович.

Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро.

Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в кiмнатi, в пекарнi, в хижцi, в коморi, навiть на горищi, - все те було знесене в залу й кiмнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на пiдлозi, по вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки й перина, на столах i на вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду. Де колись на вiкнах стояли вазони з квiтками, там тепер стояли горшки, кострулi, лежали сковороди. На стiнах стирчали цвяшки, де колись висiли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усi кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навiть на розкиданий посуд. Hе стало хазяїна в оселi, i почала панувать за його слiдом пустиня. Мишi бiгали по помостi, а мухи покинули хати i своїм гудiнням не ворушили мертвої тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух живоття. Тiльки велика картина Ноя з синами стояла на перинi i своїм стародавнiм сюжетом ще бiльше натякала на смерть i спустошення.

На те кладовiще, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що iак недавно була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки. Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний; там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться. Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками.

Вже сонце високо пiднялося над київськими горами, а вони все дiлились; вже минув час обiду, а вони все дiлились та дiлились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сiв собi на скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд шум i лепетiння жiноче зовсiм задумався i перелетiв думкою в трансцендентальний свiт фiлософiї. Вже сонце пiшло за київськi гори на захiд, а невтомленнi сестри все гомонiли, сперечались та все дiлились.

- Киньмо та ходiм обiдать! Нехай йому нечистий! - крикнув Воздвиженський i вже хотiв вийти з хати.

- Потривай трошки! ще й зосталось тiльки, що подушки та перина, - промовила Марта.

- Дiлiться вже до кiнця; дiлiться та кiнчайте сьогоднi, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, - сказав Воздвиженський i знов сiв на скриньцi.

Марта i Степанида приступили до подушок i почали їх ворушить. По хатi пiшла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, пiдiймаючись проти сонця.