Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Всi закашляли й затулили носи.

- Як же ми теперечки подiлимо постiль? - спитала Марта.

- А так подiлимо! - одказала Степанида. - Ти, сестро, вiзьмеш перину, а я вiзьму три подушки.

- Е, нi! потривай! Так, сестро, буде недобре! - сказала Марта. - Коли менi припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.

- Е, нi, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! - сказала Степанида.

Подушка й перина були дуже гарнi й великi, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидвi сестри дуже любили гарну постiль i м'якi подушки.

- То як же це воно буде? - спитала знов Марта.

- А так буде, як я кажу, - промовила Степанида. - Ти, сестро, бери двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину.

- Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, вiзьми двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину, - сказала Марта.

- Сестро! грiх тобi бога гнiвить i мене кривдить. Ти взяла флiгель, ще й перину хочеш загарбать, - сказала сердито Степанида.

- Сестро! сама ти гнiвиш бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи то ж я узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiжчик, царство йому небесне, одписав менi його? - сказала Марта.

- Годi тобi, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобi батько? - промовила з запалом Степанида.

- То як же воно оце буде? - сказала Марта. - Або ти бери двi подушки, а я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою, а ти бери двi подушки, - промовила Марта, не постерiгаючи помилки свого язика.

Дашкович пiдвiв голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогiзм, якого навiть не вигадала давня Грецiя. Його дуже це вразило, i вiн почав гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку штуку.

- Або ти, тату, їдь у лiс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у лiс, - сказала Степанида. - Та чого ти сидиш та думаєш? - гукнула вона на Дашковича. - Ми самi морочимось, а тобi й гадки нема! - I Степанида потягла Дашковича до перини. - Дивись! Що це? - спитала вона його.

- Перина, - промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору.

- Перина! - передражнила його жiнка. - Сам ти перина! Подiли лиш мiж нами оту перину, тодi скажеш - перина!

Дашкович задумався i згодом промовив: "Нехай буде вам обом по пiвтори подушки i по однiй половинi перини".

- Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж їх можна дiлить так? - промовила Степанида з серцем.

- А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi самi по собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна мислить, дiлить й докупи складать?

- Бог зна що верзеш ти язиком!

- Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i перини дуже цiкавий силогiзм?

- Кидайте ви вашi перини й подушки та ходiм обiдать, бо вже вечiр близько, - сказав Воздвиженський i вийшов з хати. За ним вийшов i Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жiнки.

I знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер i колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забiгали по закутках. I смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту i кориснiсть, на руїни недавнечко помершої навiки жизностi.

На другий день пiсля снiдання знов одчинились дверi у флiгель, знов увiйшли дочки й зятi. Воздвиженський так само держав у руцi великий листок, списаний навкруги, i писав значки карандашей над тими словами, котрi назначували роздiленi речi. Дашкович так само примостився на скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю й приступили до постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як га гора! Здорова, повна дорогого та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно, були роздутi i такi повнi, неначе всерединi були напханi не пухом, а набитi питльованим борошном. Марта пiдняла одну подушку; подушка була легка, як пiр'їна! Степанида пiдняла другу подушку; подушка сама аж пiдскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.

- Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? - спитала Марта.

- Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, - одказала Степанида.

- Треба дiлиться, - машинально промовила Марта тi самi слова. - Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку! - аж просила Марта.

- Нехай-бо вже, сестро, буде менi перина й подушка! - просила Степанида.

Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i сказав:

- Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви зробiть так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти того нема чого суперечить.

I вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.