Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
- Ой ти, боже мiй! - крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. - До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? - спитав вiн у Марти, згорнувшiї руки й дивлячись їй в вiчi.
Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.
- Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? - спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
- Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
- Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
- Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:
- Ти камiнь, а не жiнка!
Вiн довго ходив по своєму кабiнетi та все думав та думав… Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускається й падає пiд Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти її.
"Чи не вдiє чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його… Може, вiн своїм "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з неї той дух вередiв".
Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома - жалiться на свою жiнку.
Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить її.
До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.
Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.
- Як сьогоднi погано надворi… - сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.
- Сiдайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся… Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiє сказать.
- Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.
- То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…
Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.
- Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
- Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'ї.
- Нехай вибачає. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.
Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.
- Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелiв: "Жена да убоїться свого мужа", - так глаголе святе письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiє вiтер.
- Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?
- Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина - не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
- Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
- Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймає на тебе руку…
- О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!
- Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, - вмовляв Сухобрус свою дочку.
- Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, - сказала Марта, осмiхнувшись. - Вiн, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать менi до рук грошi. Вiн од мене таїться, а я од його не таюсь.
- Який тепер свiт настав! I все то слiдкують, вислiджують!.. кмiтять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу