Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену.

- Чи весело гуляли сьогоднi в садку? - спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вiї, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск.

- Дуже було тiсно на першiй алеї! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у церквi, - одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка й блиснула очима.

- I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! - промовив вiн знов до неї. - Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi!

- Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, - обiзвалась Степанида. - Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би.

- Нехай смiються! - одрубав Воздвиженський. - Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.

- Коли ж нам не можна буть нами, - лукаво промовила Марта i знов скоса блиснула очима.

- Чи багацько наук читають у вас в академiї? - спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнiшого.

- Ой, багацько! Так що й полiчить трудно! - I Дашкович почав перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi.

- Ой, як багацько! I якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас…

Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й є на свiтi, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало нiяково.

- Є! - смiливо одказав Дашкович. - Тiльки не наука, а книжка.

- Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотiв йти i принести "Патерика".

- Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж їм тi книжки й так не обридли в академiї? - говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про "Патерика". Студенти зам'яли його слова.

- Як багато квiток в вашiм садку! - промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вiкно на квiтник.

- Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаємось тут у садку, - промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив її лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!

"Яке в неї миле лице! - думав вiн. - Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя".

Мiсяць навiв на її вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом.

"Яка вона тиха! Мов та голубка! - подумав Дашкович. - Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!"

I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi, несамохiть.

- Чи спiваєте ви? - якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка.

- Спiваю, тiльки не дуже гарно, - одказала Степанида. - Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi.

- Спiваєте й граєте! - знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. "Моя суджена", - ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг її.

Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, їсти схотiлось добре. Паничi їли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами.

- Скажiть менi, паничi, - ви люди вченi - як то можна розумом збагнуть так багацько наук? I все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академiї, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться!

- Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, - говорив Дашкович.

- Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! - дивувався Сухобрус, випивши немало. - Якi ж то тi уми та розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували!

- О, за границею ще багато розумнiшi од нас! - говорив Дашкович.