Джеймс Джойс - Улісc

ДЖОН ВАЙЗ НОЛАН (на задньому плані, у формі Ірландського національного лісництва, вітально підіймає капелюха з пір’їною) : Ростіть і процвітайте! Даруйте тінь і прохолоду в задушливі дні, о дерева Ірландії!

ТИСИ (мурмочуть) : Хто приїздив на Пулафуку зі шкільною екскурсією? Хто не пішов по горіхи з однокласниками, а сховався натомість у нашому затінку?

БЛУМ (вузькогрудий, з обвислими, підбитими ватою плечима, в непоказному чорно-сірому підлітковому костюмчику, що вже затісний на нього, в білих тенісних туфлях, у відкочених угорі шкарпетках з обвідкою та червоному шкільному кашкеті зі значком) : Я був тоді хлопчак, підліток. Тоді мені вистачало й малої дещиці, труський вагон, змішані запахи жіночих та чоловічих убиралень, скупчена юрба на східцях старого «Ройялу», бо хто ж не любить тисняви, це стадний інстинкт, і пропахла хіттю сутінь театру розгнуздує пороки. Навіть прейскурант їхньої білизни. А ще спекота. Того літа були плями на сонці. Кінець навчального року. І ромові баби в буфеті. Безжурні дні.

Безжурні дні — школярі в біло-блакитних футболках і шортах, юні Дональд Тернбул, Абрахам Чаттертон, Овен Голдберґ, Джек Мередіт, Персі Апджон — стоять під деревами на галявині й гукають юного Леопольда Блума.

БЕЗЖУРНІ ДНІ: Захребетнику! Потерпи нас іще трохи! Гурра! (Вітальні волання.)

БЛУМ (неоковирний підліток у теплих рукавичках, у виплетеному матусею шарфику, закиданий градом сніжок, силкується зіп’ястися на ноги) : Іще! Мені шістнадцять! От повезло! Калатайте у всі дзвони на Монтегю-стрит! (Слабеньким голоском вигукує.) Гурра нашій школі!

ЛУНА: Олух!

ТИСИ (з тихим шерехом) : Вона слушно мовить, сестра наша. Шепіт. (По всьому лісу чути перешепти й поцілунки. Обличчя гамадріад визирають із стовбурів, із крон і обертаються, розпукуючись, квітами.) Хто осквернив наш безмовний холодочок?

НІМФА (сором’язливо, крізь розчепірені пальці) : Як? Просто під широким небом?

ТИСИ (хилячись до самого долу) : Так, сестро. На нашому чистому-незайманому моріжку.

ВОДОСПАД:

НІМФА (розчепіривши пальці на всю ширину) : О! Яка ганьба!

БЛУМ: У мене було раннє дозрівання. Юність. Фавни. Я приніс жертву богові лісу. Квіти розцвітають навесні. То була пора парування. Капілярне притягання — це природне явище. Лотті Кларк, коси як льон, я підглядав у татків театральний бінокль, як вона роздягалася перед сном, вікна були абияк зашторені. Збитошниця, вона любила жувати всякі травинки. Скочувалася по траві з гори біля моста Ріальто, аби спокусити мене лавиною своєї шаленої жвавости. Вона подерлася на їхнє криве дерево, і я… Тут і святий не встояв би. Щось демонічне найшло на мене. А втім, кому те було видно?

Биця Бека, з маленькими білими ріжками, жуючи жуйку, витикає крізь листя вологу морду.

БИЦЯ БЕКА: Мееніі буулоо… Мееніі!

БЛУМ: Просте удоволення потреби. (З наболілим обуренням.) Жодна дівчинка не хотіла піти зі мною, коли я починав залицятись. Я був надто неоковирний. Вони нізащо не хотіли побавитися…

З висот Бен-Гаута продирається крізь рододендрони Мама Коза з повним вим’ям, гублячи буруб’яшки з-під куцого хвостика.

КОЗА (мекече) : Меееніі! Маааміі Кооозіі!

БЛУМ (розпашілий, простоволосий, весь у колючках будяка й дроку) : Законно заручені. Обставини міняють справу. (Напружено дивиться вділ, на затоку.) Тридцять два переверти за секунду. Газетний кошмар. Вихиляси-Іліяси. Падіння зі скелі. Сумний кінець типографського робітника.

У сріблястонімотному літньому повітрі Блумова лялька, сповита мов мумія, скочується, крутячись, із урвища Лев’ячої Голови у виннобарвні води чекання.

БЛУМОМУМІЯ: Блумблумблумбуль!

Далеко в глибині затоки, поміж маяками, Бейті та Кішем, пропливає «Король Еріну», випускаючи з труби чорний дим, що стелиться до берега.

РАДНИК НАННЕТТІ (з шуліково-жовтим профілем, у темному альпаковому піджаку, самотою стоїть на палубі, заклавши руку за викот камізелі, й виголошує) : Коли моя країна посяде своє місце поміж націй нашої планети, отоді, але не раніше, хай буде написана моя епітафія. Я вже…

БЛУМ: …усе зробив. Ху!

НІМФА (зверхньо) : У нас, безсмертних, як ти переконався сьогодні, немає ніякого такого місця, ані волосяного заросту там. Ми чисті й холодні, мов камінь. Ми живимось електричним світлом. (Спокусливо вигинає тіло, поклавши пальчика в рот.) Ти звертався до мене. Я чула, ззаду. Як же ти міг?..