Джеймс Джойс - Улісc

БЛУМ: На Екклс-стрит…

БЕЛЛО (в’їдливо) : Я б хтозна-як хотіла пощадити твої почуття, але ж місцем твоїм уже заволодів м’язистий чоловік. Часи змінилися, мій веселий юначе! От він — це натуральний мужчина, і ростом удався нівроку. Тобі б, недоноску, отаку гармату, як у нього: з вузлами, шишками, гузками по всій довжині. Ручуся: він бабахнув як слід. Нога до ноги, коліно до коліна, живіт до живота, груди до грудей! Це не євнух тобі. Ззаду в нього стирчить пучок рудого волосся, достоту колючий кущ. Зачекай дев’ять місяців та й побач, хлопче мій! А хай йому, як воно вже брикає та чхає в ній на всі боки! Ти вже закипаєш, еге ж? Зачепило за живе? (Презирливо спльовує.) Тьху, ганчірка!

БЛУМ: Мене піддали нечемному обходженню, я… я піду в поліцію. Сто фунтів. Немає слів! Я…

БЕЛЛО: Пішов би, та дійшов, доходяго! Нам потрібна добряча злива, а не твоя нікчемна мжичка.

БЛУМ: Вона доводить мене до божевілля! Моллі! Я забув! Пробач! Моллі!.. ми… все ще…

БЕЛЛО (нещадно) : Ні, Леопольде Блуме, все змінилося по волі жінки, поки ти лежнем лежав у Сонній Печері. Двадцять літ пролежав. То вернись і поглянь.

Над пустищем лунає голос Сонної Печери.

СОННА ПЕЧЕРА: Ріпе ван Вінклю! Ріпе ван Вінклю!

БЛУМ (у порваних черевиках, із заржавілою рушницею, зі схудлим, вилицюватим, оброслим бородою обличчям, навпомацки ступає навшпиньках; придивившись крізь шибки-ромбики, вигукує) : Я бачу її! Це вона! Той перший вечір у Мета Діллона! Але сукня на ній — зелена! І коси пофарбовані в золотавий колір, а він…

БЕЛЛО (глузливо сміється) : Це ж донька твоя, старий сліпий сичу! Вона зі студентом із Маллінгара.

Міллі Блум, білява, в зеленій сукні та босоніжках, із блакитним шарфиком, яким бавиться морський бриз, виривається з обіймів коханого й вигукує, широко розплющивши очі.

МІЛЛІ: Боже! Це ж татульо! Але ж як ти… Ой, татулю, як ти постарів!

БЕЛЛО: Ага, змінився? Глянь лиш: наша етажерка, наш письмовий стіл, за яким ми ніколи не писали, крісло тітоньки Геґарті {810} , наші класичні репродукції давніх майстрів. Тут привільно живеться чоловікові з його дружками. «Притулок Рогоносців»! А чом би й ні? Ану признайся, скільки ти мав жінок? Переслідував їх по темних вулицях, дибаючи на пласких ступнях, збуджуючи їх своїм утробним бурчанням. Що скажеш, чоловічку-проституте? Порядні жінки, що несуть додому пакунки з бакалії. Обернися. Підлива для гуски, мій гусаче, О.

БЛУМ: Вони… я…

БЕЛЛО (уриває його) : Вони затопчуть той килим, що під брюссельський, якого ти купив на розпродажу в Рена. Ті жеребці, у своїх буйних забавах із Моллі, ловлячи блоху в неї під сорочкою, відіб’ють голову статуетці, яку ти під дощем ніс додому, цінуючи мистецтво заради мистецтва. Потім дошукаються до всіх секретів, що в тебе у нижній шухляді. Повиривають сторінки з твого астрономічного довідника, розкурюючи собі люльки. І плюватимуть тобі в коминок крізь мідні ґратки, що ти купив за десять шилінгів у Гемптона Лідома.

БЛУМ: За десять і шість. Так поводяться останні негідники. Відпустіть мене. Я ще повернусь. Я доведу…

ГОЛОС: Присягнись!

Блум зціплює кулаки й повзе вперед, затиснувши в зубах мисливського ножа.

БЕЛЛО: Квартирантом чи утриманцем? Запізно. Ти влаштував у себе вдома ліжко другого сорту, отож лежати в ньому іншим. Епітафія твоя вже написана. Ти скотився на самісіньке дно, ти не в себе вдома, і не забувай цього, стара довбешко.

БЛУМ: Правосуддя! Вся Ірландія супроти одного! Невже ж ніхто… (Кусає пальці.)

БЕЛЛО: Згинь і пропади, проклятий, якщо в тебе лишилася бодай крапля пристойности чи гідности. Пригостила б я тебе таким рідкісним старим вином, від якого ти вмить злітав би в пекло й назад. Підпиши заповіт, лиши нам увесь свій капітальчик. А як нема, то роздобудь як сам знаєш, накрадь, награбуй, хай тобі біс! І ми закопаємо тебе біля нужника в кущиках, і лежатимеш ти там у лайні й спокої, поруч старого Рогоноса Когена, мого прийомного небожа, за якого я вийшла заміж; цього сучого звідника й педераста, триклятого кривошийого подагрика, — і поруч решти моїх чоловіків, скільки їх там, десять чи одинадцять, уже й не згадаю, як їх, паскудників, звали, щоб вони всі там гнили в єдиній помийній ямі. (Вибухає гучним кашлеподібним сміхом.) Ми вас удобримо-угноїмо, пане Квіте! (Перекривляє пискляво.) Бувай, Польді! Бувай, татусю!

БЛУМ (хапаючись за голову) : Моя сила волі! Пам’ять! Я грішив! Я стражд… (Ридає без сліз.)