Ернест Хемінгуей - За річкою, в затінку дерев

— Будь ласка, розкажи.

— Я проводив дводенну відпустку в Парижі після боїв у Шнее-Ейфель і по знайомству отримав запрошення на нараду, куди допускалися тільки обрані і де генерал Уолтер Беделл Сміт пояснив нам, якою легкою буде операція, що згодом дістала назву операції Хюртгенського лісу. Назва, власне, неточна. Хюртгенський ліс був лише ділянкою фронту. Уся місцевість називалася Штадтсвальд; там німецьке верховне командування й вирішило дати нам бій після того, як ми зайняли Аахен і проклали собі шлях до Німеччини. Я тобі ще не набрид?

— Ти не можеш мені набриднути. I про війну ніщо не може мені набриднути, крім брехні.

— Дивна ти дівчина.

— Так,— сказала вона.— Я й сама давно знаю.

— Невже ти справді хотіла б піти на війну?

— Не знаю, чи я змогла б. Але я спробувала б, якби ти мене навчив.

— Нізащо в світі! Я просто розповідаю тобі цікаві історії.

— Легенди про загибель королів.

— Ні. У нас їх називають джі-ай [51] Джі-ай — Прізвисько американського солдата. . Боже, як я ненавиджу це прізвисько і як його заялозили! Особливо любителі коміксів. Ті, кого так прозвали, поприходили з різних місць. Більшість проти волі. Не всі. Та всі читали газету «Старз енд страйпс», і неодмінно треба було, щоб там згадали частину, якою ти командуєш, бо інакше тебе вважали невдахою. Я звичайно був невдахою, але ніколи не сердився на кореспондентів,— на отій нараді було кілька дуже гарних. Я не називатиму їхніх прізвищ, а то ще пропущу когось, а це було б несправедливо. Всіх гарних кореспондентів я не запам'ятав. Та були серед них і такі, що ухилялися від військової служби; були шахраї, які репетували, що поранені, коли їх ледь зачіпало осколком, і носили нашивки за поранення, коли потрапляли в автомобільну аварію; були пронози, боягузи, брехуни, злодії й кар'єристи. На нараді не були присутні лише вбиті. Бо й серед кореспондентів теж були вбиті. I досить багато. Та вбиті, як я вже сказав, не прийшли. Зате були там жінки в розкішних мундирах.

— Як же ти все-таки одружився з однією із них?

— Я ж говорив — помилково.

— Розказуй далі.

— У кімнаті було понавішувано стільки карт, що й сам господь бог не подужав би вивчити їх за цілісінький день,— вів далі полковник.— Великі карти, середні й гігантські. Усі ці люди вдавали, ніби легко орієнтуються на них, як, зрештою, і штабісти з указками в руках; указка — це ніби беззадий більярдний кий.

— Не вживай бридких слів. Я навіть не знаю, що воно означає.

— Обтятий чи скорочений,— пояснив полковник.— Нікчемне знаряддя або нікчемна людина. Це давній вислів. Напевно, він існував ще в санскриті.

— Розповідай далі.

— Навіщо? Хіба ганьбу затавруєш словами?

— Коли хочеш, я все занотую. Я можу слово в слово записати все, що чую і про що думаю. Звичайно, іноді я роблю помилки.

— О, ти дуже щаслива, коли можеш слово в слово записати все, що чуєш і про що думаєш. Але не смій нічого записувати з того, що я розповідаю.

I він повів далі;

— В кімнаті було повно кореспондентів, одягнутих кожен на свій смак. Одні шкірять зуби, інші горять завзяттям. А трохи осторонь, мов ті пастухи, збилися купкою пістолетні дженджики з указками в руках. Так ми називаємо тилових щурів, виряджених у мундири, наче в маскарадні костюми; пістолетний дженджик розпаляється щоразу, коли кобура б'є його по стегну. До речі, доню, наш пістолет, на відміну від доброго старого револьвера, в бою дає осічку частіше, ніж будь-яка інша зброя. Не бери в подарунок пістолета, хіба що хочеш молоснути когось по голові у «Гаррі».

— Мені нікого ніколи не хотілося молоснути, крім хіба Андреа.

— Якщо колись захочеш молоснути Андреа, бий його дулом, а не рукояткою. Рукояткою бити незручно й можна легко схибити, а коли й влучиш, замастиш у кров руки, ховаючи пістолета. А взагалі не треба бити Андреа — він мій друг. Та й не думаю, щоб вдарити його було так просто.

— Я теж так гадаю. Що ж далі трапилося на нараді? Мені здається, я б тепер одразу впізнала пістолетного дженджика. Але краще було б потренуватися.

— Так от, пістолетні дженджики, пишаючись собою і своєю зброєю, чекали на великого полководця, що мав пояснити план майбутньої операції. Кореспонденти бурмотіли, хихикали, а найрозумніші з них або сиділи насупившись, або вдавали байдужих. У кожного був складаний стільчик, як улітку в університеті в Чаутокві. Пробач, що я вживаю американські слівця, але без цього американцеві не обійтися.

Нарешті входить генерал. Це тобі не пістолетний дженджик, він спритний ділок, досвідчений політик, звик орудувати великими справами. А тепер армія — найбільше підприємство у світі. Він бере в руки беззаду указку й спокійно і впевнено пояснює, як відбуватиметься наступ, нащо ми його затіяли і як усе це легко. Ну просто за іграшку.