Гемінґвей Ернест - Прощавай, зброє

Інколи ми спускалися схилом гори до Монтре. Вниз вела стежка, але вона була надто крута, отож ми звичайно вирушали дорогою і йшли тією широкою мерзлою колією між полів, а далі поміж кам'яними огорожами виноградників, а ще далі вниз — між будиночками сіл, що лежали при дорозі. Сіл було троє: Шерне, Фонтаніван і ще одне, назву його я забув. Ідучи далі дорогою, ми поминали старовинний замок з нетесаного каменю, що стояв на уступі гори серед засаджених виноградниками терас, де кожна лоза була підв'язана до тички, й усі ті лози стояли сухі та побурілі, і земля чекала снігу, а озеро ген унизу лежало пласке й сіре, мов сталь. Нижче від замку дорога довго йшла положисто, а потім звертала праворуч і, вже забрукована, круто спускалася в Монтре.

Знайомих у Монтре ми не мали. Ми гуляли берегом озера й бачили лебедів і незліченних чайок та морських ластівок, що миттю злітали вгору, тільки-но ти до них наближався, і жалісно квилили, позираючи на воду під собою. Далі від берега плавали зграйки норців, маленьких і темних, що, пливучи, залишали по собі слід на воді. У місті ми ходили головною вулицею і роздивлялися на вітрини крамниць. Там було багато великих готелів, закритих на зиму, але крамниці здебільшого були відчинені, і нас там радо зустрічали. Була на головній вулиці й гарна перукарня, куди Кетрін ходила робити зачіску. Власниця її завжди усміхалась, і то була єдина людина, яку ми знали в Монтре. Кетрін залишалася там, а я йшов до пивного бару, й пив темне мюнхенське пиво, і читав газети. Я читав „Corriere della Sera" й англійські та американські газети, що надходили з Парижа. Всі оголошення були замазані чорним — на думку властей, це позбавляло ворога змоги використовувати їх з метою зв'язку. То було безрадісне читання. Скрізь і всюди велося препогано. Я сидів собі в кутку з важким кухлем темного пива та розкритим паперовим мішечком присолених бубличків, і залюбки жував їх, бо вони добре смакували до пива, і читав про лихоліття. Я думав, що Кетрін зайде по мене, але вона все не йшла, отож я поклав газети на поличку, заплатив за пиво й рушив вулицею їй назустріч. День був по-зимовому холодний і похмурий, навіть камінь будинків здавався холодним. Кетрін і досі була в перукарні. Господиня завивала їй волосся. Я сидів у невеличкій кабіні й дивився. Це видовище збуджувало мене, а Кетрін усміхалася й розмовляла зі мною, і мій голос був трохи захриплий від збудження. Щипці приємно поклацували, і я бачив Кетрін у трьох дзеркалах, і в кабіні було тепло й затишно. Нарешті господиня уклала Кетрін коси, і Кетрін подивилася в дзеркало й трохи змінила зачіску, витягши й заколовши кілька шпильок, а тоді підвелася з крісла.

— Пробач, що змусила тебе так довго чекати.

— Мосьє цікаво було подивитися. Правда ж, мосьє? — усміхнулася господиня.

— Авжеж,— сказав я.

Ми вийшли з перукарні й рушили вулицею. Було по-зимовому холодно, віяв вітер.

— Ой люба, я так тебе кохаю, — сказав я.

— Добре нам живеться, правда? — мовила Кетрін.— Слухай, ходімо й замість чаю поп'ємо десь пива. Це корисно для малої Кетрін. Вона не буде так рости.

— Мала Кетрін,— сказав я. — Ото ледарка.

— Вона молодець,— сказала Кетрін. — З нею майже ніякого клопоту. Лікар каже, що пиво мені корисне, щоб вона не так росла.

— Якщо ти не даси їй рости й вона народиться хлопцем, з нього зможе вийти жокей.

— Я думаю, коли вже ми таки матимем цю дитину, нам доведеться одружитись, — сказала Кетрін. Ми сиділи в пивному барі за столиком у кутку. Надворі починало смеркати. Було ще рано, але день випав похмурий, і сутеніло швидко.

— Ми можем одружитися й тепер,— сказав я.

— Ні,— заперечила Кетрін.— Тепер соромно. Надто добре все видно. Я нізащо не піду брати шлюб отака.

— Шкода, що ми не одружилися раніш.

— Еге ж, мабуть, так було б краще. Тільки коли ж ми могли одружитися, любий?

— Не знаю.

— Зате я знаю одне: не піду я брати шлюб отакою статечною дамою.

— Де ти там статечна.

— Ще й яка, любий. Перукарка питала мене, чи це в нас перша дитина. То я сказала неправду: мовляв, ми маємо вже двох хлопчиків та двоє дівчаток.

— Коли ж ми одружимось?

— Коли захочеш, ось нехай тільки я знову схудну. Треба буде влаштувати бучне весілля, і щоб усі думали: яка гарна пара молодят.

— А тебе не смутить, що ми не одружені?

— Любий, чого б воно мало мене смутити? Єдиний раз мені було смутно в Мілані, коли я відчула себе повією, але це тривало всього кілька хвилин, та й причиною був отой номер у готелі. Хіба я не добра тобі дружина?