Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

Зорін, проходячи повз Голову Державної комісії, уловив давно забутий приємний запах. Такими парфумами пахло від високих посадових осіб п’ятдесятих років, котрі мешкали в будинках, що їх опалював його батько. Парфуми називались «Красная Москва», а ті, хто ними користувався, курили дорогі папіроси «Казбек». Цей приємний коктейль пахощів він — підліток не раз вдихав на сходових майданчиках тих будинків, допомагаючи матері підмітати. Тепер від генерала без імені і прізвища війнуло «Красной Москвой», дорогими цигарками і портупеєю, хоча цієї останньої і не було на ньому. А він — Зорін відчув себе обслугою при цьому чоловікові.

…Вони з колегами допили другу пляшку «Перцівки», доїли оселедець. Раніше за такої ситуації хтось опускав у банку електрокип’ятильник, запарював каву і вони сідали за преферанс. Але цього вечора на лицях угадувалась погано прихована тривога. Всім — рядовому інженерові чи йому, докторові наук, не бракувало ні знань, ні освіти, аби усвідомлювати наслідки експерименту для мешканців нинішнього і майбутнього Єнакієвого. Вони уникали дивитись один одному в очі. Зрештою розійшлись, і Зорін зостався один.

Раптом йому захотілося подзвонити додому, у Дніпропетровськ.

Трубку зняла менша донька — чотирирічна Марина.

— А ти чого не спиш о такій пізній порі!? — запитав він.

— Як чого!? Я чекала твого дзвінка.

— А ти що, всі десять днів очікувала?!

— Ні. Тільки сьогодні. Приїзди. Я за тобою дуже скучила, — і запитала — Що ти там робиш?

— Нічого, — відказав Зорін.

— Якщо нічого, то приїзди…

Трубку перебрала дружина — Валентина.

— Затялась на своєму, що сьогодні мусить потелефонувати тато, — казала вона. — Ми з Ольгою не могли її вкласти в ліжко. У вас з нею що, гіпнотичний зв’язок якийсь?

На запитання дружини, як справи, Зорін почав вигадувати про міфічні шахтні дослідження. Він знав, що телефон прослуховується, а розмови записуються на плівку. Пообіцяв, що найближчим часом, напевне, приїде. Поклавши трубку, подумав, що сам він такої певності не мав. А ще він подумав, що коли все обійдеться, то додому в Дніпропетровськ він прибуде вже іншою людиною. Зрештою, як і кожен з його теперішніх товаришів.

На шосту ранку до готелю підкотило десять «Волг». Посадка учасників експерименту тривала лічені секунди.

Їхали із швидкістю більше ста кілометрів на годину. За містом на обочині і в радіусі двох кілометрів від епіцентру майбутнього підземного вибуху метушились люди, яких було піднято по тривозі цивільної оборони ще о четвертій ранку. Диміли польові кухні. Біля спорожнілих будинків шахтарських селищ стояли озброєні солдати — для охорони. Тільки одного цивільного побачив Зорін на якомусь із подвір’їв — старого, що, обіпершись на ціпок, байдуже спостерігав за тим, що коїлося. Біля його ніг лежав рудий собачка. Щось замлоїло всередині в Зоріна. Старий чоловік нагадав йому дитинство, дідуся з Мишуриного Рогу.

Командний пункт розташувався неподалік від шахти «Юнком» і являв собою ділянку близько двохсот метрів у діаметрі, загороджену двома рядами колючого дроту, по периметру якого також роззосередились автоматники.

Всередині стояло п’ять однакових закритих вантажівок, два вагончики — пункти харчування, стовп, на якому було встановлено динамік, і довгий стіл, за яким розсілися ті, хто приїхав на «Волгах».

Зорін нарахував сорок п'ять осіб, поміж яких учених і представників Міністерства вугільної промисловості було тільки двадцятеро, решта — незнайомі. «Це ті, заради яких і вигадали «Кліваж», — подумав він про них. — Напевне, біологи, медики, радіологи…»

Голова Державної комісії тим часом показав рукою в напрямі, де була проекція на поверхню епіцентру майбутнього підземного вибуху. Вона знаходилася на відстані чотирьохсот метрів від КП. Він показав на криті автомашини і сказав, що вони прибули з Москви і що в одній з них знаходиться «виріб» у вигляді макета. Потім їм показали сам «виріб», який являв собою два циліндри діаметром близько шістдесяти сантиметрів і завдовжки до трьох метрів кожен. Заступник голови Комісії Докукін, сусідами якого були Зорін з Абрамовим, пожартував:

— Це не муляж, а справжній заряд. Муляж помилково відправили під землю і він зблокований з зарядом.

То був поганий жарт — у Зоріна від нього холодок майнув по спині, але, як не дивно, він розрядив напруженість. Дехто навіть хихотнув.

Між тим наближався час «Ч». Попри коротку розрядку, стало наростати почуття тривоги; надто коли роздали накидки і респіратори. Зорін завважив, що руки декого з тих, хто одягав респіратори, тремтіли. Коли ж металевий голос з динаміка оголосив готовність десять хвилин, люди завмерли. Очі кожного прикипіли до поверхні, під якою ось-ось мав вибухнути ядерний заряд.