Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

Зорін відчув, як у нього входить страх. Досі була тільки тривога і відчуття причетності до чогось поганого, а тепер з’явився ще й страх, як колись у вуличних бійках чи на ринзі, коли він бачив перед собою сильнішого супротивника. Тоді він викликав у пам’яті образ батька Микити Архиповича, котрий служив у розвідроті, а закінчив війну в Берліні. Поміж батькових нагород була й медаль «За відвагу». Згадка про цю нагороду стала для Андрія магічним знаком. Він сповнювався затятості й волі до перемоги, бо вважав, що і в ньому є частка батькової сміливості — її слід тільки витягти з глухого закутка душі. Та цього разу перед внутрішнім зором його не з'являвся ні образ батька, а ні блиск медалі. Вся причина була в тому, що він не знав, хто ж ворог.

Стало зовсім тихо. Ніхто не прохоплювався й слівцем. На цей час — вони те знали — в їхньому довкіллі було заборонено рух літаків, поїздів та інших транспортних засобів. Така тиша буває тільки в шахті, коли зміна не працює.

Раптом з динаміка пролунав той самий металевий голос:

— Десять… Девя’ть… Вісім…

Зорін ніби вочевидь уявив собі дві триметрові труби,

начинені тротилом, між торцями яких вмонтовано дві порції урану двісті тридцять п’ять. Тротил, що одночасно вибухне з двох боків уранових порцій, спресує їх в одну критичну масу…На мить Зорін провалився в безпам’ятство, з якого вивів поштовх; його, здавалося, підкинуло.

По миті з одного з вагончиків для харчування вискочила офіціантка.

— Боже, ми живі! — закричала вона, вимахуючи руками.

Зоріну здалося, що то був не голос жінки, а хор голосів усіх тих, хто перебував на КП, поміж якого чувся і його крик: «Боже, ми живі!» З подивом завважив, що нічого не змінилось: була така ж, як і до вибуху, пожухла, прибита пилом трава, сірі терикони, колесо на копрі, що не оберталось.

Не змінилося нічого. Але в сутності його забило джерельце із прикрості, якому судилося тепер дзюркотіти протягом усього життя. Раптом прийшли на пам’ять рядки вірша, якого він колись дуже давно написав російською мовою:

— Ось і край проблемі,— озвався Докукін, скидаючи респіратор. — Тепер тут забудуть, що таке викиди.

«Але завжди пам’ятатимуть, що таке радіація», — майнуло в голові Зоріна.

— Хотілося б вірити, — відказав стримано Абрамов.

Тим часом члени комісії не відводили погляду від того місця, де під землею на глибині сімсот метрів було підірвано атомну бомбу. Вони ніби очікували, що там має ось-ось з'явитися пагорб, який збільшуватиметься, збільшуватиметься і нарешті вибухне велетенським вогненим грибом.

Хвилин за двадцять їх запросили до харчових вагончиків. Тільки побачивши стіл з вишуканими наїдками й напоями, Зорін згадав, що вранці біля польової кухні він поснідав склянкою самого тільки чаю. І тепер, коли тривога відійшла на другий план, з’явився голод.

До вісімнадцятої ніхто не покинув полігону. Заміряли радіоактивний фон, записували показання всіляких датчиків. На шахті проводилася робота по завершенню експерименту.

Зорін понад усе любив гори. За десять днів відпустки в Ялті він уже встиг піднятись на Чатир-Даг та Ай-Петрі. Йому ці сходження були потрібні не для того, аби довести щось самому собі, а щоб відчути себе часточкою природи, окинути поглядом з висоти смарагдове безмежжя моря, рожеві латки граніту в обрамленні лісу, почути дзюркотіння джерел та напитися з них. Ну, й звісно, спочити в затінку, вдихаючи пахощі лаванди, в колі таких самих безтурботних відпустників, як і він.

Бажаючих здійснити сходження або поблукати в передгір’ї збиралося десь з півтора десятка і щораз поміж них була невисока жінка років тридцяти п’яти. І щораз вона опинялася поблизу Зоріна, ненав’язливо й тактовно виявляючи йому знаки уваги.

Перша іскра приязні пробігла поміж ними на верховині Ай-Петрі, коли вони йшли альпійськими луками в хмарах. Дивовижне, ні з чим не зрівняне поєднання відчуття твердого грунту під ногами і свіжої вогкості хмар, що їх вітер приганяв з-над моря. Вони прокочувалися по траві й кущах, зоставляючи на них шмаття білої пари.