Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

Тоді Александров мовив:

— Ось щойно перед вами Олександр Вікторович Докукін казав, що викиди можна нейтралізувати підземним атомним вибухом. Як це можна пов’язати? І що краще?

На мить Зорін розгубився. Сказати, що ядерний вибух нічого не дав для розрядки напруженого стану регіону — відкрито суперечити Докукіну, над яким стояв чи не сам Олександров. Якщо ж підтвердити думку Докукіна про перспективність підземних ядерних вибухів у вугільних басейнах — злукавити, ні — зпадлючити.

— Бачите… Ядерний вибух — захід регіональний. До того ж дія його поширюється на десятки, ну сотні метрів. Принаймні до цього часу викиди зафіксовані на відстані сто п'ятдесят метрів від епіцентру.

— Ото такий малий радіус дії? — мовив Александров, тамуючи розчарування.

Озвався Ішлінський:

— У мене є запитання. Сто п’ятдесят метрів — це зона розрядки напруженого стану масиву після вибуху?

— Ні. Зону ще не окреслено. Сто п’ятдесят метрів це та найближча відстань, на яку спромоглися підійти до епіцентру гірники. Я не переконаний, що з наближенням до тієї капсули не може статися гіршого.

Християнович, який сидів за першим столом, підбадьорливо йому посміхнувся, мовляв, «молодчага». Ця підтримка надала Зоріну сміливості і він сказав:

— Спосіб, про який я доповідав, виключає взагалі будь-який вибух як фактор, що провокує викиди. Він дає можливість керувати процесом розвантаження та дегазації масиву, що при вибуху зробити неможливо.

Далі були запитання від Веліхова та інших членів Президії, яких Зорін не знав. І всі вони стосувалися перевірки й надійності способу. Тут уже він грав козирними картами: посилався на численні промислові перевірки, на впровадження способу на шахтах Донбасу.

Коли вже він відповів на всі запитання, Александров звернувся до академіка Мельникова, [13] [13] Мельников Микола Васильвич — академік АН СРСР, Герой соціалістичної праці, директор Інституту комплексного освоєння надр АН СРСР, відомий вчений у галузі гірничої справи. що відповідав за гірничу промисловість.

— Звідки Зорін?

— З Інституту геотехнічної механіки, — відказав той.

— Хто директор?

— Академік Потураєв.

— Український академік… — наголосив Александров, нагадуючи тим, що є різниця між академіками АН УРСР та АН СРСР.

— Так кого Зорін представляє?

Тим часом Зорін стояв на трибуні і міркував:

«Якщо скаже Інститут — погано.»

Мельников відповів:

— Академію наук України.

І тоді Олександров звернувся до Зоріна:

— Андрію Микитовичу, де можна прочитати те, про що ви оповіли?

— В моїй монографії.

— У вас знайдеться примірник?

— Знайдеться. — Зорін подивився у бік дніпропетровчан, де лежав його портфель.

— Я хотів би його мати в себе…

— Я можу вже йти? — запитав Зорін.

Александров кивнув. Зоріну вперше впало в очі, що череп цього чоловіка був неприродно видовжений; поголена ретельно голова робила його схожим на капсулу з намальованим ротом, носом, очима. Та водночас це було благородне і вродливе обличчя.

— Чергу денну вичерпано, шановні колеги, — сказав тим часом Александров. — Зібрання закінчено.

Їдучи на відпочинок, Зорін прихопив примірник книги для подарунку, якщо нагодилася б зустріч з кимось із колег. І ось він підписував книгу Президентові Академії наук СРСР. То був знак долі.

Коли Александров у відповідь на подарунок потисне йому руку, Забігайло скаже жартома:

— Не мий руки.

А Християнович, з яким Зорін був знайомий по торішньому алуштинському семінару, зауважить:

— Ви своїми виступом і відповідями на запитання підкорили Президента.

Це тоді, після участі в засіданні Президії Академії наук, у нього зник комплекс меншовартості, який доти нема-нема та й давався взнаки. Той комплекс закладений був з дитинства, коли він — син двірничихи та кочегара — опинився в престижній, як тоді казали, школі номер сто, де навчалися діти великих «цабе» міста й області. Він відчував себе приниженим по сніданках, які клали їм у портфелі мами, по одязі і ще багато по чому. Тоді йому хотілося стати таким, як ті діти з багатих компартійних сімей. Та згодом він зрозумів справжню ціну всьому, але комплекс меншовартості залишився. Не зняли його ні захист кандидатської і докторської дисертацій, ні визнання колишніх наукових опонентів, ні нагородження «Знаком шахтарської слави». І тільки потиск руки Президента Академії наук зняв повністю те «наслання» дитинства. Але водночас у його свідомість увійшло щось чуже, таке, чого доти він не знав. Одним із проявів того чужого стало нищення сумнівів. Президент АН СРСР через потиск руки немов би поділився з ним глибокою впевненістю в собі. Якби не одна обставина, залишився б Зорін з непохитною вірою у свою непогрішність. Тією обставиною був ядерний вибух у центрі Донбасу, що його спланували і здійснили як експеримент вченого-ядерника Александрова. Експеримент, який не приніс авторові втіхи. Принаймні, в тій частині, де йшлося про викиди вугілля на шахтах. Можливо, на інших засіданнях Президії АН, де звітуватимуть медики, біологи, генетики, результати порадують, але цього разу перший ядерник СРСР не мав підстав бути вдоволеним. Це було видно неозброєним оком.