Віктор Савченко: Дві вершини Гороскопу

— Ти згоден сісти в тюрму, якщо загинуть люди? — запитав він навпростець у Зоріна.

— Так, — відказав Зорін, не вагаючись.

— А сім’ю ти маєш?

— Маю.

— А вона згодна?

— Такі питання я сам вирішую.

— Тоді сідай і доповідай.

Нирцев був крайньою інстанцією, до якої вони звернулись за дозволом на проведення експерименту. Попри непривітну зустріч, вони з Абрамовим не сердились, бо розуміли, що змушували його ризикувати своїм становищем. Якщо трапиться лихо, то вся відповідальність ляже на Нирцева.

Близько години тривала бесіда з начальником Державного гірничо-технічного нагляду України — людиною, котрій було відомо про вкрай негативне ставлення до їхнього методу Центральної комісії по викидах та головного інституту з безпеки робіт в гірничій промисловості МакНДІ, як і негативне сприйняття його на різних наукових конференціях. Нирцев заздалегідь був проти експерименту. І все ж кригу було зламано. Мабуть, на нього справила враження впевненість Зоріна і його готовність власноручно працювати у вибої.

— Але ж на нараді з викидів із трьохсот учасників вам повірили лише двоє — ви та ваш науковий керівник, — Нирцев кивнув на Абрамов, котрий тільки вряди-годи вставляв свої зауваження. — Навіть ваш директор Поляков [7] [7] Поляков Микола Сергійович — академік Академії наук України, заслужений діяч науки і техніки, директор Інституту геотехнічної механіки АН України; відомий вчений в галузі гірничої науки та гірничого транспорту. утримався. Я це добре пам’ятаю.

— Мабуть, ми не достатньо аргументовно виклали свою ідею, — дипломатично відказав Федір Олексійович. — Великій аудиторії завжди важче пояснити, аніж окремій людині.

Нирцев довго мовчав. У ньому відбувалася якась боротьба. Та нарешті озвався:

— Зробимо так, — він ще трохи повагався, а тоді підсунув Зоріну аркуш. — Пишіть…

То був проект листа-дозволу на перевірку способу. В ньому обумовлювалося, що роботи виконуватимуться у нічну зміну з неділі на понеділок. В шахті перебуватимуть лише четверо — він — Зорін, його помічник та два шахтарі-добровольці. Відповідальність покладалася на нього. Під час роботи мусив чергувати загін гірничорятівників, на поверхні — «швидка допомога», а кліть мала перебувати внизу. Результати випробування мусили подаватися Міжвідомчій комісії, що її формував міністр вугільної промисловості України за участю МакНДІ. Об'єктом апробації було обрано шахту «Петровська-глибока» в Донецьку, глибину — 1200 метрів, де найбільше траплялося викидів породи.

…Роботу починали об одинадцятій ночі. Зорін разом із начальнком дільниці, та головним інженером шахти проводили інструктаж та виявляли добровольців. З десятьох-п’ятнадцятьох згоду давали двоє-троє.

Шахтарі люд небоязкий, але вони не розуміли, чому в найнебезпечнішому за викидами місці проходка проводитиметься без попередньої відпалки. Пояснення Зоріна, що існує максимальна швидкість заглиблення комбайна в масив, за якої викидів не буває, їх не переконувало. Зрештою, як і колег-учених. Викид-бо це — смерть. Попередити його можна, тільки тормоснувши як слід вибій зарядом вибухівки, а вже тоді пускати туди людей і техніку. Але траплялося, що й після цих попереджувальних заходів на шахтарських кладовищах з’являлися свіжі могили. Ось чому так довго вагався Нирцев. Ідея була надто проста і на перший погляд скидалася на авантюру. Безпека обумовлювалася швидкістю проходки комбайна: за надто малої швидкості знижувалась продуктивність, за великої ініціювалися викиди. Зорін винайшов і теоретично обгрунтував такий режим проходки, коли і викидів не траплялось і продуктивність була прийнятною. Але все те було поки що на папері. А як буде насправді?

Сім років він ішов до цього експерименту. В глибині душі Зорін сам не був певен. Втім, він не сказав би, чи то були його власні сумніви, чи сумніви, посіяні в його свідомість науковими друзями й недругами.

Зорін мав працювати на комбайні «Ясинуватець» — машині, вагою в сто тонн, управляти якою йому дозволялося з відстані двохсот метрів. За тим стежили гірничорятівники. Та вже з першого разу він побачив, що працює навпомацки — не видно було масиву. І тоді Зорін став очікувати, поки поснуть гірничорятівники — це ставалося десь о третій по півночі і починав вести проходку безпосередньо у вибої, пильно стежачи за породою: як вона відвалювалась, які шпарини утворювалися в місці вгризання фрези. Виснажлива, тривожна праця компенсувалася втіхою: спосіб показував високу безпеку і задовільну продуктивність. Після шести місяців вдалого експерименту йому захотілося визначити межу швидкості проходки, за якою вже працювати ставало небезпечно.