Голова Комісії склав документи в стосик і посунув на край столу.
— Все, — сказав він. — Ви вільні.
— Гаразд, — відповів Зорін, ховаючи документи в портфель. — Тоді я заберу і своїх людей.
— Де бути вашим підлеглим, вирішуватимуть інші,— незворушно мовив голова Комісії.
— Це ми ще побачимо, — спалахнув гнівом Зорін і попрямував до дверей.
«А хай би тебе чорти лигнули! — лайнувся він подумки, вийшовши на вулицю. — Розмовляв зі мною, ніби я найпослідущий із його підлеглих. Та чхати мені на тебе і твій сатанинський експеримент!» Раптом він піймався на думці, що не знає, кого ганить. Адже той, що представився головою, не назвав ні прізвища, ні імені, ні відомства, до якого належав. І найдивовижніше, він немов би не мав обличчя. Скільки не намагався уявити його собі Зорін, але так і не зміг; знав тільки, що це чоловік середнього віку.
Той, що сидів біля столу, і двоє в тренувальних костюмах були, з усього, видимими деталями таємничої грізної машини, яка викотилася колись із кабінету Лаврентія Берії. А Зорін, народись він років на двадцять раніше, був би інтелектуальним рабом і працював би не в Академії наук України, а за колючим дротом у шарашці. «Так ось звідки цей тон!»
Добираючись від будинку, збудованого заздалегідь спеціально для керівництва експерименту, до готелю, Зорін не раз згадував шахтаря — попутника з Криму про загазованість Єнакієвого. В самому центрі повітря складало гаспидський коктейль із газів коксохіму, металургійного заводу і ще дідько зна чого. Після п’янкого повітря Алушти, де проходила школа Християновича, [5] [5] Християнович Сергій Олексійович — академік Академії наук СРСР, Герой соціалістичної праці, п’ятиразовий лауреат Державної премії; видатний вчений в галузі газової динаміки літакобудування, механіки суцільних середовищ; один з творців снарядів для «катюш».
він мало не умлівав від браку кисню. Втім, для місцевих це, здавалося, було нормальним середовищем. Йшло на вісімнадцяту годину, коли поспішають з роботи додому; лиця людей виказували повсякденний клопіт. На заклеєні навхрест вікна ніхто не звертав уваги. В гущі тієї буденності Зорін зайшов у гастроном, аби купити щось на вечерю, і вже в черзі за ковбасою відчув, як покидає його злість на голову Комісії, а натомість вселяється почуття провини перед Федором Олексійовичем Абрамовим, якого він по суті підставив. Він, Зорін, і його четверо колег три місяці готували і встановлювали тензодатчики на різних відстанях від місця майбутнього вибуху, які точно зафіксують напружений стан масиву. Вони — підопічні Абрамова були прикладом для киян, котрі встановлювали температурні датчики, і для москвичів з Інституту гірничої справи ім. О.О.Скочинського, що відповідали за газові прилади. Ніхто не підвів, тільки він.
Заходячи до голови Комісії, він так не хвилювався, як перед дверима номера, де оселився Абрамов. На стукіт не відповіли, кімнату було замкнено. Тоді Зорін опустився на перший поверх до адміністратора і та сказала, що ключі від номера Абрамова у неї в шухлядці.
Не виявилося в готелі і чотирьох його молодших колег. Ключ від заброньованого на його ім’я номера йому видали.
Тільки побачивши охайно застелене ліжко, Зорін відчув, як стомився. В поїзді він спав десь дві-три години.
Та найбільше енергії втратив під час розмови з головою Комісії. Після виходу з того будинку у нього було таке відчуття ніби в його людську сутність хтось всадив шприц з товстою голкою та витяг звідти всю енергію. Щось подібне він відчував колись після здачі чотирьохсот грамів крові.
…Його в гурті двох десятків дорослих і дітей виганяли з підвалу залізничної станції. У променях вечірнього сонця було видно школу віддалік, а вздовж її стіни вишикувались люди під прицілами німецьких автоматників, що стояли на двох танках. Пролунали черги, і люди почали падати. Андрій і чотири його сестрички притислись до матері. До школи під’їхала чорна легкова машина. З неї вийшов офіцер, і розстріл припинився. Із тих, кого розстрілювали, живих залишилося п’ять-шість чоловік. Ревнули двигунами танки і, розвернувшись, під'їхали до гурту тих, кого вигнали з погреба. Автоматники на броні приготувались, але не стріляли — очікували офіцера. А той, під’їхавши та оглянувши людей, сказав:
— Цивіль. Ніхт шісен.
І тут з гурту вибіг якийсь старий і кинувся тікати. Він встиг перескочити через колючий дріт, перебігти залізничні колії, та автоматна черга наздогнала його. Старий упав біля водокачки. Він — Андрій також кинувся втікати, але зачепився ногою об колючий дріт і впав на колію. Автоматна черга, що пролунала вслід, на якусь мить запізнилась. Він устиг побачити, як сипнули іскри від куль, що влучили в рейку, і знепритомнів.
Читать дальше