Віктор Савченко: Дві вершини Гороскопу

Поїзд збавив швидкість і скоро зупинився біля якоїсь станції. Пірамідальні тополі і явори, в затінку яких ховались хати, нагадали село Мишурин Ріг на Дніпропетровщині, з якого Зорін був родом. Але ця думка майнула мимохідь. Він-бо сидів як на шпильках, очікуючи, коли поїзд знову рушить. Дві хвилини зупинки здалися йому годиною. Та нарешті шарпнуло і невідоме безлюдне містечко, яке не прокинулося ще з ночі, попливло за вікном назад.

«Це ж треба так опростоволоситись! — думав він. — На цілу добу запізнююсь… А там же такі люди з’їхались!» Те, що з ним сталося, іншими словами, як «закон підлості» й не назвеш. Досі йому не доводилося підводити нікого — ні у великому, ні в малому. Складовою ставлення до нього, як до учасника експерименту, напевне ж, була й ця риса — обов’язковість. І ось маєш. Сам сатана підставив підніжку. Він ніколи не думав, що будуть такі проблеми з квитками. В подібних ситуаціях його батько, бувало, заспокоював: «А-а, якось воно буде…» Він — Андрій Зорін давно відмовився від батькової тези. Інакше не вступив би до вузу, не став би інженером, кандидатом і доктором наук. «Якось» його не влаштовувало. Найчастіше бувало так, як він сам планував. За це й шанував його Федір Олексійович Абрамов [1] [1] Абрамов Федір Олексійович — член-кореспондент Академії наук України, заслужений діяч науки і техніки; відомий учений в галузі аерогазотермодинаміки. Очолював програму з викидів породи, вугілля та газу АН України. — науковий керівник дисертаційної роботи, член-кореспондент Академії наук України. Ось кого Зорін найбільше боявся засмутити — чоловіка, котрий ніколи не підвищував голосу, котрий, бувало, коли суперечки на вченій раді переходили на образи, просто виходив. У цьому експерименті Абрамов був представником АН України, а Зорін очолював групу, що мала завдання порозставляти датчики на шахті на різній відстані і глибині від місця майбутнього вибуху. Крім Зорінської, було ще кілька груп із своїми завданнями. Це ті, про кого він знав…

Прокинувся шахтар на верхній полиці.

— А ви начебто й не лягали, — озвався.

Зорін щось гмикнув у відповідь.

— Хоч яке загазоване Єнакієве, а вже тягне туди, — знову шахтар.

«Гай-гай, знав би ти, чоловіче, що станеться у твоєму місті у найближчі день-два, навряд чи тебе туди тягнуло б».

І тут йому спало на думку, що його — Зоріна трактуватимуть не як необов’язкову людину, а як лукавого боягуза, котрий навмисне запізнюється, щоб його зняли з небезпечного експерименту, як банального порушника дисципліни. А мотиви так думати є. Адже він один з шести членів комісії виступав проти експерименту. Аргументи були вагомі, мовляв недостатньо вивчено тектоніку регіону; крізь тріщини на поверхню може хлинути хтозна-що. На академіка Щербаня [2] [2] Щербань Олександр Назарович — академік АН УРСР, відомий вчений в галузі рудної вентиляції. — голову комісії його зауваження справили враження… Їх знову скликали тільки через півроку, коли вже був зібраний весь матеріал з особливостей залягання порід. Власне, йому — спеціалістові з напруженого стану, людині, котра все те бачила не тільки на планах гірничих робіт і тектонічних картах, а відчувала шостим чуттям, коли бувала в шахтах, ті матеріали були не потрібні. Аргумент свій він використав тоді аби зашкодити проведенню експерименту під кодовою назвою «Кліваж». Бо вважав його однаково небезпечним і негуманним.Ідея йшла з Москви. Начебто від Докукіна [3] [3] Докукін Олександр Вікторович — член-кореспондент Академії наук СРСР, заслужений діяч науки і техніки РСФСР, директор Інституту гірничої справи ім. О.О.Скочинського; відомий спеціаліст гірничої науки. Був заступником голови Комісії з атомного вибуху в Донбасі. — директора Інституту гірничої справи ім. Скочинського, який вважався науковим керівником проекту. Принаймні, він був крайнім, чий профіль проглядався. Думка, здавалося, була проста: якщо від локального трясіння масиву шахти вибухівкою провокуються можливі викиди, то чому не спробувати трусонути цілий регіон. Щось підказувало Зоріну, що за цим ховалося дещо інше і що ідея розвантаження масиву цього регіону була не головною.

— Маю ще цілий тиждень відпустки, — знову озвався шахтар. — Тра’ було б доплатити — можливість була…

— Ну й чого ж ви? — поцікавився Зорін.

— Додому тягне. До того ж квитки — на руках.

— Так, з квитками кепсько…

— Та й заняття в школі вже почались. Не хотілося б щоб хлопець пропускав. — Шахтар з ніжністю подивився на сина, який також спав на верхній полиці.