Під ногами уїдливо рипів сніг, ніби знущався з його думок. «Дурень думкою багатіє», — раптом обірвав себе й озирнувся, чи. бува, ніхто не підслуховує. Велетенські шахові дошки-кам'яниці байдуже дивились па нього чорно-жовтими квадратами вікон.
Ішло на дванадцяту. Куліш щойно з'явився.
— Головне, бакалавре, в науковій роботі — то план, — оголосив він. — Без плану людина безпритульна… Ти можеш його й не виконувати, проте мати повинен. До речі, у кого ти брав бланк індивідуального плану?
Заболотний підвів голову від паперів:
— У Ковальського в кабінеті.
За Кулішем грюкнули двері. По хвилі він вернувся, якось дивно посміхаючись: чи то загадково, чи то іронічно. В руках вертів довгого ключа.
— Ходімо на хвилинку, дещо тобі покажу. Заболотного та дивна посмішка насторожила. Він подався слідом.
Куліш зупинився біля кабінету Ковальського, встромив ключ у двері:
— Заходь. У директора Ковальського хоч і немає зараз бланків індивідуальних планів, проте в нього є дещо інше, що може тебе зацікавити. — Куліш узяв із письмового столу грубий стос паперу. — На, ось проглянь, це його докторська.
Заболотний почав перегортати аркуші. В одній із глав подавався чи не весь експериментальний матеріал, який він, Заболотний, зробив за півтора року, навіть свіжі рентгенівські результати, що зняв йому Іван! Все те було взято із недавніх статей і описане майже словами Заболотного. Володимир відчув, як щось важко гупає йому в скроні.
Куліш усе ще посміхався, але то була співчутлива посмішка.
— Розумієш ситуацію? — взяв у Заболотного аркуш і, підрівнявши, поклав на місце.
— Розумію.
Заболотний раптом відчув задуху в цьому просторому кабінеті, де завжди пахне чаєм. йому захотілося на водну станцію: сісти в шлюпку, в якій не сидів майже рік, і гребти, гребти, хмеліти від свіжого повітря. Зараз дибиться, лютує дідуган; бо шарпають його лихі сніговійні вітри, а сіре небо не дає воді блакиті. Особливо могутні хвилі під мостом, на середині, де човника жбурляє, немов паперовий кораблик.
Не чекаючи на Куліша, Заболотний поспішив у дослідницьку і вже по хвилі йшов зодягнений засніженою вулицею до Дніпра. В голові карбувалося тільки одне питання: як він міг? Як він міг?
На Дніпро насувалася крижана блокада, стискаючи його з берегів білою кромкою.
Набережна скінчилась, і Володимир брів по заметеному снігом піску. Згадалось, як він заходив у справах до Ковальського додому і той зустрічав його у пантофлях та піжамі, завжди приязно і тепло посміхаючись. Заболотний присідав на канапу, й вони гомоніли про всяку всячину з цим літнім балакуном, ніби то й не його науковий керівник, а звичайний собі приятель, якого цікавить абсолютно все, починаючи з останнього польоту на Місяць і кінчаючи західнодонбаськими покладами кам'яного вугілля. «Ковальський! Юрій Павлович Ковальський! Якого мало не обожнюють студенти, який ніколи не копилить губу в розмові з підлеглими, який сам запро-понував йому вступити до аспірантури!..»
Тільки пізно ввечері Заболотний повернувся додому. Пальці на руках і ногах задубіли, але він на те не зважав, бо й душа йому задубіла. Віта, уздрівши його посиніле обличчя, ні про що не розпитувала, мовчки принесла вечерю. Та він ні до чого не доторкнувся, тільки випив склянку гарячого молока.
Попільничка на стільці, що біля софи, повна недопалків. Крізь заширмлене вікно ледь цідиться денне світло.
«Чи не пора взятися до справи? — почувся чийсь дуже знайомий голос. — Адже останнім часом ти досліджував цікаві речі. Ну повалявся трохи вдома, але ж навіщо так нудьгувати?»
Це був голос його бабусі, що виринув із пам'яті. Вона стоїть над ліжком і говорить щось заспокійливе. Собаки вночі розідрали його двох білих кроликів із блискучими червоними очима. Вранці він знайшов у дворі лише шмаття скривавленого пуху. Він пролежав тоді у гарячці два дні…
«Твої ж досліди стали досконалішими, з ґрунтовною теоретичною підвалиною…»
«Що ти мене заспокоюєш? — обізвався до бабусиного голосу. — Все одно Ковальський забирає весь мій матеріал для своєї докторської. А це значить, що півтора року напруженої праці загуло в трубу».
До кімнати нечутно зайшла теща. Поставила на стілець склянку кави.
— Про що ти весь час думаєш, Володю?
— Про смисл буття, — кисло посміхнувся.
— То був завше енергійний, а тепер якийсь кволий. Стаєш песимістом?
— Песиміст, Надіє Петрівно, це той же оптиміст, але з життєвим досвідом.
Читать дальше