Віктор Савченко - Я ще повернусь

— Почуття, хлопче. Звичайні людські почуття…

Якийсь час вони мовчки спостерігали, як звиваються від вогню стеблини немов живі.

— Ти знаєш новину? — Іван блиснув у бік Заболотного скельцями окулярів. — Гнатенка обрали головою Вченої ради.

Заболотний пригадав, як тиждень тому вони принесли з Садком Гнатенкові дисертацію. Той прийняв їх сухо, але роботу взяв, обіцяв проглянути. Кортіло запитати в Івана про долю рукопису, але стримався.

— Мій шеф проглядав твою дисертацію… — знову Іван, ніби читаючи думки.

Заболотний напружено чекав, що він скаже після паузи.

— Робота йому сподобалась. Наговорив купу приємного на вашу з Садком адресу. Підійдеш до нього в понеділок, він сам тобі скаже. — Іван посміхався. Ластовиння на худому виді, здавалося, рухається. — Ти вибач. Я без твого дозволу просив його бути твоїм опонентом… Він погодився.

Володимир нерішуче запитав:

— Він знає, як до моєї роботи ставиться Ковальський?

— Гнатенка не обходить, що там думає Ко-вальський чи ще хтось. У нього є своя думка. Він висловить її на твоєму захисті.

«Отже, захист». Усе виходить краще, ніж хотілося їм із Садком.

Іван дістав з багажника кілька картоплин, кинув їх у багаття. Потім підійшов до берега стромив руки в воду.

— Шкода, холодно. А то б раків наловили. їли печену картоплю. Іван розповідав про своє невдале кохання. Вона — студентка — поїхала за призначенням після п'ятого курсу. Жодного разу не написала. Правда, знайомі вони були лише місяць, але він її сприймав цілком всерйоз. Про все те розповідав, ніби глузував із самого себе…

Сіли на моторолер, коли сонце вже торкалося верхівок дерев.

— Привид пустельних трас, — промовив Іван, плескаючи по фарі моторолера.

Заболотний натяг глибше капелюха, щоб не зірвав вітер. Ним оволоділо дивне почуття, яке тільки приблизно можна назвати радістю. Він розкрив було рота, щоб голосно заспівати, але йому крикнув Іван:

— Тримайся, бакалавре! Даю газу!