Віктор Савченко - Я ще повернусь

Заболотний вийшов із-за столу, підійшов до вікна. Було після п'ятої. Сонце, немов кульбаба, облетіло білими пушинками-променями, зникло за інститутом. Ці пушинки виблискували на кучугурах хмар, на зелених острівцях. Природа, стомлена серпневою спекою, тепер, здавалося, насолоджувалась прохолодним повітрям осені. Заболотний ковзнув скісним поглядом по безладдю на столі. Зараз би потелефонував Олені, взяв би на водній станції човна, і полинули б вони аж ген до того берега. Там, біля самої води, — старий цвинтар, порослий кущами бузку, терену, глядиції. Від нетесаних надмогильних брил пахне вічним спокоєм… Та де там? Треба бігти шукати квартиру! Він подумав, що, можливо, це й добре, що доробляти дисертацію випало саме на відпустку, за цей час упорається. «Як я раніше не помітив тих реакцій в йоногенному шарі… Хай Садкові дарується, він мінералог…»

Задзвонив телефон.

— Слухаю… Олено! Добридень! Ні, сьогодні вільний. Зустрінемося, звісно. Я за тобою зайду.

…На заході сонячне проміння гострим промінням протинало хмари. Пройшовши квартал від зупинки, Заболотний опинився в тісній, немов коридор, вуличці. З прочиненого вікна на першому поверсі наріжного будинку долинало стугоніння друкарської машинки…

«Якась бліда. Чи то лампи денного світла обливають блідістю?»

— Посидь хвильку, — показала в куток. Зникла з паперами за дверима начальника.

Під товстим склом — фотокартка молодиці, що стоїть біля куща бузини. Очі звужені в лукавому прищурі. «Муза Семенівна», — здогадався.

Олена повернулася. Слідом — літній чоловік у темному костюмі.

— Мабуть, це і є Володимир, з яким ви розмовляли сьогодні по телефону? — показав той на Заболотного.

Олена кивнула.

— Познайомте ж нас. — Чоловік простягнув руку. — Іван Петрович. Заболотний потис, назвався.

— Отож я сьогодні здивувався, коли почув, що Олена з кимось розмовляє. Це за два роки вперше.

Олена вкинула в сумку гребінець, накрила машинку.

— До побачення, Іване Петровичу.

— Завтра приходьте після обіду. — Начальник закривав кабінет. — І спасибі, що виручили з цим звітом.

Сутеніло. Звідкілясь налетів вітер. Він сірим привидом нишпорив по дахах, шарпав верхівки акацій, віщував осінь.

— Ти йому сподобався, — сказала Олена.

— Звичайна ввічливість.

— Ні, ні. Ти йому сподобався, я знаю.

— Він чимось на Садка схожий. Сухий і згорблений, ніби щойно рюкзак скинув. Правда, у мого шефа густе волосся, та й молодший значно.

— Він удівець, — сказала Олена. — В нього є син. Наступного року інститут закінчує. Бідолаха Муза все життя жде, що Іван Петрович помітить її зітхання.

В кафе «Вареники» не було майже нікого. Крізь прочинені на кухню двері долинало брязкання посуду та балачки дівчат із обслуги. Заболотний помітив, що Олена силкується над кожною ложкою супу. Лице біле, мов крейда.

— Ти не захворіла? — запитав він.

— Ні… Не захворіла, — відказала. Вона неначе боялася відвести очі від тарілки.

На її обличчі була якась непевність. Володимир помітив це ще раніше. «Що трапилось? — майнула тривожна думка. — Невже… Ллє ж коли це так, то чому вона мовчить?»

Олена поклала ложку, ковтнула гарячого какао, до вареників так і не доторкнулась.

— Ходімо, Володю, тут чадно.

Вітер зухвалішав. Він люто шугав у кущах на бульварі, мів асфальт. Олена, здавалося, не відчувала, як куйовдиться її волосся. Взяла несміливо під руку Заболотного, мовчала.

«Запитати? — думав він. — А коли щось інше?»

Вони пройшли мовчки цілий квартал. На перехресті вітер хлюпнув йому в лице запахом Олениного волосся, запахом тієї ночі над струмком.

— Щось трапилось, Олено? — несподівано зірвалося питання.

Вона здригнулась, зняла долоню з його руки.

— Я вагітна, — видихнула.

Хоч Заболотний і сам передчував цю новину, все ж її слова влилися в нього незнаним досі почуттям. Почуттям, що стало останнім щаблем до переходу його в іншу якість. Відповідальність—ось чого бракувало Заболотному. Зараз він цю якість мав. Усе, що було в нього до цього часу, здалося йому незначним. «Людина без відповідальності — неповноцінна. Та людина живе тільки для себе. Вона — егоїст». Відчув раптом, що в ньому прокидається почуття дивовижної єдності з цією біленькою дівчиною, таке сильне почуття, що він відчував Олену частиною свого тіла, частиною свого єства. «Але ж чому в її очах стільки смутку?»

— Тебе це гнітить?

— Ще й як гнітить, Володю…

— Я знаю, тому, що ми не одружені. Зараз же віднесемо до загсу заяву…