Віктор Савченко - Я ще повернусь

Потяг повернув, і сонце тепер жбурляло у вікно свої сліпучі промені. Незнайомець на мить примружив очі, ледь усміхнувся. На обличчі майнула лагідна усмішка.

— Дозвольте ваш журнал. Ви все одно не читаєте… — вихопилось у неї так несподівано, що не встигла навіть подумати.

— Прошу. — Чоловік якось дивно глянув, ніби він її вже знав і тепер шукав у рисах ї обличчя ствердження цьому. Усмішка, викликана сонцем, зникла, в його зіницях блукали спомини, які відбивалися на різко окреслених, хоч і по-дитячому припухлих губах то лагідністю, то, як здалося Олені, болем, та тільки не виразом, який так приємно бачити і який з'являється у чоловіків, коли ті на неї дивляться.

Вона взяла журнал, намагалася заглибитись у якесь оповідання, але оповідання було нецікаве, бо перечитувала абзаци, аби дійти змісту. А може, то їй заважали оті дивні очі навпроти, які пасли свої спомини по її обличчі, волоссі. Почала пригадувати, чи всг в неї гаразд, чи немає в зовнішності чогось такого, що викликало б посмішку у того, навпроти. Ні, у неї все добре. Дарма тільки не підвела повіки. Але молодий чоловік знову втупив погляд у вікно, він більше не посміхався сонцю, а тільки мружився прикро, бо сонце заважало йому дивитись. Відзначила, що в нього гарні білі руки з довгими пальцями, він відбивав ними якусь мелодію. Чому, й сама не знала, але він був їй чимось цікавий. Не сказати б, що гарний, ні, але в ньому було щось таке, що вабило більше за будь-яку красу. Либонь, трохи розкосі очі, що робили погляд неначе зухвалим і глузливим, але ні, таке враження складається, коли дивитися на нього трохи збоку. Коли ж він сказав «прошу» і глянув на Олену, вона побачила розумний, неначе важкий від думок, погляд, у якому й натяку не було на глузування або зухвальство. Більше того, вона побачила в тому погляді себе ніби з іншого боку. Він дивився на неї не як на гарну дівчину, до якої можна залицятися і яку можна й не мати всерйоз, а як на людину абстрактну, з власним глуздом і гідністю. Після такого погляду починаєш себе поважати. Олені навіть прикро стало: ось так, побачиш путню людину та й розминешся з нею. Напевне ж, їде кудись далі, і через дві години вона залишить його біля цього каламутного вікна, й він сидітиме зі своїми думками неначе її тут і не було.

Сонце пливло по обрію, і швидке проміння ніби збивало у вагоні пилюку. Олена таки дочитала оповідання…

Глухо розчахнулись двері кабінету. Заступник начальника, ґречно посміхнувшись Олені, поплентався до виходу. Він ішов, неначе викидав недбало поперед себе ноги, відхилившись трохи назад, ніби для рівноваги.

— Рисак, — відзначила Муза Семенівна, коли той був уже в коридорі.—Хоча б один раз прийшов у випрасуваних штанях…

«Така вже вона, ця Муза Семенівна, коли не злюбить кого, то назавжди».

…Поїзд зробив останню зупинку перед містом. Незнайомець все сидів, заглибившись у думки, навіть не позирав у вікно, як раніше… Шарпонуло вагони.

— Мабуть, із канікул повертаєтесь? — Його запитання було несподіванішим від різкого свистка потяга.

— Так… Власне, ні. З відпустки.

— Чому такий час обрали? Влітку треба відпочивати.

— Не завжди випадає влітку.

— Так, так. Розумію…

Було видно, що розмову він почав, аби згайнувати час. Вона подумала, що по голосу він, мабуть, доросліший, ніж видається. Слова супроводжувались густою думкою. Такий голос мусить мати людина, яка багато думає.

Повз їхнє купе пройшло кілька чоловік з валізами та сумками. Дідок у шинелі теж почав лаштуватись, навскіс блимаючи на Олену та її сусіда.

Олена помітила на обличчі молодого чоловіка нетерпіння. «Невже він теж зараз виходить?» Раптом застугоніло, загуло, і побігли за вікнами балки мосту, швидкі, мов тіні. Незнайомець знову припав обличчям до віконного скла, немов хотів остудити його. Сонце за вікном уже торкнулося обрію, пофарбувавши все навколо в червоний колір: засніжені поля, переліски, скрижанілий Дніпро. Потяг рівно стугонів над прірвою. Вже виднілася набережна, що відгороджувала Дніпро від міста багатоповерховими кам'яницями, виднілися водні станції — порожні та сумні, а з іншого боку чаділа гігантськими трубами приміська ДРЕС.

Гуркіт обірвався так само раптово, як і почався. За вікном засіріли якісь будови, з'явилися залізничні колії, вагони приміської електрички. Потяг наближався до вокзалу. Сусіда накинув сіре демісезонне пальто зі смужкою сірого каракулю на комірі, натягнув пелехату кролячу вушанку. «То він теж виходить». Не знати чому зраділа. Він поглядав, як вона вовтузиться біля важкої сумки.