Віктор Савченко - Я ще повернусь

— Оце вже дарма. — Вираз недбалої безжурності щез із лиця Ковальського. Воно стало заклопотаним. — Тепер мені це ні до чого… — Останнє вимовив із якимось прикрим видихом, наче дорікаючи.

На мить Заболотний відчув, що припустився нетактовності.

— Але ж цей експеримент я робив, коли ви були моїм шефом…

— Звісно… І все ж не слід.

Попереду тюпав якийсь старий з лисиною на півголови. Сірий костюм на гладкій статурі сидів, немов дитячий одяг на дорослому.

— Поглянь-но, хто йде! Яшка Обуховський… Тобто Яків Миронович. Давненько його не бачив… Ніби й миршавенький дідок, а макітра працює дай боже кожному. Зв'язки, має по всьому Союзу. Колись же в Раднаргоспі заправляв, а потім пішов у науку. О! Кого я бачу! — Ковальський зробив правицею вітальний рух. — Моє шанування, Якове Мироновичу! Бачу по вас, почуваєтеся собі нівроку. Дай бог, дай бог, як кажуть…

Чоловік стримано потис руку, дещо іронічно поглядаючи на Ковальського знизу догори. А той, ніби згадавши про Заболотного, кинув:

— Ну привіт. Заходь.

Заболотний підійшов до зупинки. «Либонь, ніяк не забуде того конфлікту. Що ж, я завдав йому тоді чимало клопоту. І все ж на нього це не схоже».

Володимир ступив на край бруківки, намагаючись крізь суцільний потік авто розгледіти тролейбус.

Олена, обіпершись ліктями об підвіконня, поглядала на вулицю. Ранкове проміння продиралося крізь густе верховіття старої акації, лилося на підвіконня сліпучим водограєм. Протилежний бік вулички ще дрімав, укритий, немов ковдрами, довгими тінями від будинків. А звечора мрячило, потім пішов косий дощ. Довелося запросити Володимира до господи, ризикуючи наштовхнутися на крем'яний погляд хазяйки, котра не любить, коли до її квартирантки приходять гості. Правда, вчора тітка Марта подалася до сусідів і повернулася аж після одинадцятої.

— Як ви гадаєте, Музо Семенівно, мені відмовлять? — звернулася Олена до рудоволосої секретарки.

Та перестала гортати папери, запитливо сяйнула синіми очима.

— Ти про що, Оленко?

— Про розподіл квартир.

— А-а… Це таки твоя черга, але оскільки ти несімейна… Можуть дати, а можуть і не дати. Все залежатиме від тебе. — Олена відчула в голосі секретарки легку іронію. — Від тебе, від тебе, — навіть трохи злорадно повторила Муза Семенівна.

Раптом долинуло легеньке гудіння, яке швидко наростало, й ось уже вигулькнуло сіре авто, різко загальмувало. З-під коліс сипнули наполохані горобці, котрі дзьобали на бруківці крихти хліба. Олена відійшла від вікна й сіла до столу, на якому, крім друкарської машинки, лежала її жовта сумочка й люстерко. Грюкнули дверці авто. По хвилі в порожньому коридорі пролунали впевнені кроки, двері затулила висока, ледь згорблена постать.

— Доброго ранку, дівчатка! — Легенький баритон розлігся по вітальні разом із приємним запахом дорогих цигарок.

— Доброго ранку, Іване Петровичу.

Іван Петрович підійшов до Олени, його карі очі молодече лукавились, ніби тішилися з того, крізь яку чудернацьку в п'ятдесят років маску їм доводиться дивитись. Олену теж закликали сміятися й не приймати всерйоз цієї, хоч і гладко виголеної, але все ж маски. Життя — маскарад, і кожен убирається на свій кшталт. Отже, й лисина, й сліпучо-біла сорочка — все це маскарадна уніформа, під якою криється зовсім інша, молода ще людина.

— Ти поглянь, Музо Семенівно, як палахкотять щічки у нашої Олени. — Кімнату знову заповнило оксамитовим звучанням. — Прямо тобі ранкова зоря.

Олені на мить здалося, що сутула постать Івана Петровича роздвоїлась, тобто постать залишилася нерухомою, а з неї вигулькнув стрункий молодик з обличчям, яке вона бачила на пожовклому фото, котре зберігає в своїй шухляді Муза Семенівна. Вийшов і робить їй компліменти. Вона ще більше зашарілась, опустивши долі свої світанково-сірі очі.

— Гм, — почулося з боку секретарки.

Це єдине «гм», ніби й безневинне, все ж нагадало дещо Івану Петровичу, і Олена помітила, як швидко щез молодик і лишилася тільки згорблена постать літньої людини. «І все ж ти гарна…» — казали потускнілі очі, вже практично споглядаючи пряме біляве волосся, похилі плечі, тугі перса.

Черевики човгнули кілька разів по паркету, і двері кабінету, немов дверці сейфа, грюкнули за спиною начальника.

Муза Семенівна нервово шелестіла паперами. Руде скуйовджене волосся та трохи розгублений вигляд робили її схожою на кельнерку з ресторану, від якої щойно втік клієнт.