Віктор Савченко - Я ще повернусь

Заболотний відчув якийсь тихий, ниючий біль. Він не міг сказати, що в нього болить серце. Ні. Воно вже переболіло ще того мрячливого вечора.

Вийшов із кафе. Горобці, стомлені денними турботами, тихо сперечалися на гілках акацій, неначе грілися своїм щебетанням.

У гуртожитку на столі, де залишають пошту, знайшов на своє ім'я чотири великих конверти. То були статті з видавництва, які він прохав повернути.

Наступного ранку пішов до інституту.

В кабінеті Ковальського сиділа завідуюча лабораторією. Улесливо посміхаючись, вона давала підписувати йому якісь папірці.

— Дозвольте?

Ковальський швидко повернув голову.

— Почекайте, я зайнятий, — відповів сухо. «А раніше приймав за будь-яких обставин». Заболотний пройшовся коридором, заглянув у дослідницьку. Куліша ще не було.

Нарешті завлабораторією вийшла. Він помітив у її лупатих чорних очах злість. «Ні, це не волохата жаба, як казав Куліш, скоріше — очкова змія. Але що я їй зробив? Втім, нічого дивного, це челядь Юрія Павловича».

— Що ви хотіли? — Ковальський не відривав погляду від папірця.

«А череп блищить, мов бампер на «Волзі». Відгороджується лаком офіційності».

— Я прийшов сказати, що надсилав до редакції листа з проханням повернути статті…

Ковальський підвів голову.

— …Я мотивував своє прохання помилкою, якої ми припустились…

Веснянкуватий череп Ковальського вкрився краплинами поту.

— Ну й що ж вам відповіли?

«На лакованій поверхні з'являються тріщини. Колупнеш, і відпаде шматок блискучого лаку, а натомість зачорніє роз'їдена іржею поверхня». Заболотний розкрив течку й витяг чотири великих конверти.

— Ось. Це наші з вами статті. Я їх одержав учора.

На обличчі Ковальського майнула ледь вловима зміна.

— Володимире Кононовичу, — мовив несподівано люб'язним тоном. — Я дуже шкодую, що між нами останнім часом виникла якась стіна. Повір, мені самому прикро, що все так сталось. Але гаразд. Якщо ти вже так близько приймаєш цс до серця, хай буде по-твоєму. Сідай і переробляй статті згідно з твоєю теорією. Скільки тобі на це треба часу, два, три місяці?

«Так, уся ця сяюча поверхня не що інше, як іржаві струпи, старанно скриті товстим шаром лаку».

— Ні, Юрію Павловичу, — відповів рішуче. — Я вирішив кинути аспірантуру. Не знаю, коли вернусь до цієї роботи… Можливо, в майбутньому, але не тепер. — І пішов до дверей.

Порепаний чемодан і рюкзак, неначе два старці, стоять біля порога порожньої кімнати. Голі віти акації хитаються перед вікном товстелезним чорним павутинням. Заболотний у пальті й капелюсі стояв посеред кімнати, позирав навколо байдужим поглядом. «Свобода від тілесних страждань і душевних тривог…» — прочитав на підвіконні. Посміхнувся і сів на голу сітку ліжка, яке жалібно зарипіло під вагою тіла.

У коридорі почулися кроки. Йшло двоє. По хвилі постукали.

— Прошу! — гукнув.

На порозі стояв Куліш. На пальті й модному капелюсі з маленькими крисами розтавали сніжинки. З-за спини в нього вигулькнуло руде Іванове обличчя.

— Що все це значить, бакалавре? — Куліш здивовано озирнувся.

— Координати міняю, колего. Сідайте, — показав на стільці біля столу, — ще маю час. Куліш примостився на ліжку Заболотного, а Іван, кинувши свою кролячу вушанку на голий стіл і розстібнувши пальто, сів на стілець.

— Ми щойно з університету, — сказав Куліш. — По дорозі зайшли тобі дещо розповісти… Ковальський сьогодні захищався.

Заболотний підвівся:

— Ковальський захищав свою докторську?!

— Ти ж знаєш, бакалавре, захист докторської — явище виключне, отже, присутні були всі кити від науки. Звісно, й Іванів шеф. Ковальський, як ти пам'ятаєш, надсилав йому автореферата на відгук…

— Ну й який відгук дав Гнатенко? — Заболотний відійшов до вікна.

— Почекай. Нехай краще тобі розповість Іван все по порядку, бо я можу бути необ'єктивним.

— Що розповідати?.. — Іван витяг коробку «Києва», простягнув Заболотному й Кулішеві, сам теж припалив. — Коли говорити про автореферат, то його було написано так, що комар носа не підточить — тут йому треба віддати належне. Але я знав, де собаку зарито. Шеф мій теж знав—тому й відгуку не дав;

сказав, що свою думку скаже на захисті… Доповідь Ковальського зайняла рівно півгодини і була досить змістовною, я б сказав, експресивною…

Заболотний на мить уявив велику аудиторію, що амфітеатром спускалася до лаштунків з кафедрою. Над лаштунками протягнуто дріт, на якому вішають графіки. Дисертант знаходиться внизу, ніби в фокусі поглядів, що падають на нього збоків і зверху.