Віктор Савченко - Я ще повернусь

Куліш підвівся. Руки застромив глибоко в кишені, від чого плечі здавалися ще похилішими.

…Седенко кілька разів кресонув, намагаючись припалити. В коридорі ще чулися кроки Куліша.

— Отакий він був одвіку. В школі, пам'ятаю, захоплювався планеризмом, в інституті — хімією, потім — іноземними мовами. Але цього йому вистачало на рік, на два. — Припаливши нарешті, Садко смачно затягнувся, пустив конус диму. — Наші батьки були товаришами, працювали на одному заводі, навіть в одному цеху. Обидва загинули під час війни… Серед речей мого батька, які приніс у маленькому вузлику один солдат, була ось ця запальничка. — Він тримав на долоні витерту латунну гільзу, як коштовність. — А Кулішам тільки повідомлення принесли…

Ресторан «Поплавець» зовні нагадував велетенську чарку, в якій вирувало, пінилося, ніби туди щойно хлюпнули чогось шипучого.

Вільний столик стояв у самому кінці зали, біля скляної стіни, крізь яку червоніли жарини бакенів. Під стелею ліниво крутилися опахала. Двоє патлатих молодиків навпроти, добряче вже підхмелілі, слухали транзистор.

Заболотний окинув поглядом столи.

— Що ж тут п'ють? — І побачив на одному із столів цеберко з пляшкою шампанського. Краплини роси притягували погляд немов магнітом. — Отже, ми теж сьогодні питимемо шампанське.

Він помовчав, роблячи вигляд, що пильно розглядає мерехтіння бакенів.

— Бачиш, тут вельми неприємна дата… Мені сьогодні виповнилось двадцять вісім. Це не так уже й мало, до того ж коли твоїй дівчині лише двадцять.

Олена підвелась і швидко поцілувала його.

Хлопець навпроти приречено посміхнувся, лизнув поглядом порожню склянку й поплескав товариша по плечі. Вони, хитаючись, побрели до виходу, тягнучи слідом імпортну мелодію, що хлюпала з транзистора.

На кін піднялися музиканти. Гладкий чолов'яга, що вмостився біля ударника, притягнув мікрофон і гарикнув у нього: «Очи черные…»

— Будь ласка, нам пляшку шампанського, — попросив Заболотний офіціантку, що проходила мимо. — Та щоб у цеберкові з крижинами…

— Далі,— коротко кинула офіціантка. Вона натякала, що не має наміру приділяти їм аж надто багато уваги.

— Чого люди такі злі, Володю? — запитала Олена, коли офіціантка відійшла. — Не скажеш же, що ця наша кельнерка голодна або погано зодягнена… Навіщо злитись?

Володимир провів офіціантку іронічним поглядом. Вона була дуже тілиста, ледь пробиралася поміж столами. «Де я її вже бачив?.. Та це ж завлабораторією, що працює в Ковальського! Правда, молодша років на двадцять і обличчя без тієї жахливої родинки з волосиною, за яку Куліш називає її волохатою жабою, але ж вона, вона! Он як пробирається до буфету, мов носоріг».

— Ти помиляєшся, Олено, вона зовсім не зла. Вона горда. А злою стане через двадцять років.

— Ну навіщо злитися? — повторила Олена. Обличчя її ще більше зблідло, ніби змерзло.

За прозорою стіною пропливав теплохід. З десяток пасажирів, які схилилися над перилами, нагадували жителів якоїсь світлої планети, що пливе чорною порожнечею всесвіту повз пригасаючі зірки-бакени.

…Олена відчула, як свіжить тіло нічне повітря. В голові ледь наморочилось від шампанського. Рука торкалася холодного перила містка, що довгим трапом простягався до набережної. В небі молодий місяць косив хмарки й кидав їх на північ, де вони громадилися чорними лантухами. Здавалося, коли б не велетенські кам'яниці з освітленими квадратами вікон, оті важкі лантухи розчавили б місто.

— Олено, я вечорами працюватиму, — почула, немов крізь сон, Володимирів голос. — Ми будемо зустрічатися рідше…

«Сам казав, що робочий день до п'ятої». Висотні будинки захиталися під натиском хмар, ось-ось рухнуть.

— Розумієш, я хочу піти десь на квартиру, бо в гуртожитку вже набридло. Але для цього треба гроші. Куліш допоміг влаштуватися на пів ставки у нього в інституті. Вестиму групи вечірників.

— А як же дисертація, Володю? Це забере багато часу.

— Дисертацію вже написано. Затримує реферат.

Була одинадцята. Олена мимоволі позирала на вікна, що цідили світло крізь густі фіранки. Вона вгадувала за ними затишок і злагоду. Чому вони мусять зараз розлучатися й лягати кожен у свою холодну постіль? їй відчинить тітка Марта. Вона не дорікатиме, але, сопучи та позіхаючи, дасть зрозуміти, що не така то вже приємна справа прокидатись опів-ночі. Над ліжком у тітки Марти висять портрети сина та доньки. Вона любить побалакати про своїх дітей, які вже давно роз'їхались і тепер лише один раз на місяць, в день зарплати, згадують про матір, пишучи на звороті грошового переказу кілька слів.