Віктор Савченко - Я ще повернусь

— Що, старий, не впізнаєш? — сміявся

той. — Це я, Микола Білий, твій друг. Палити тут можна?

— Пали, доки нікого немає.— Заболотний скочив із софи, відчинив кватирку. На підвіконні стояло кілька букетів.

Зайшла Віта.

— Ви вже повставали? — усміхнулась. — Доброго ранку!

— Привіт. — Заболотний торкнувся губами її шовковистого волосся. «Ось вона, твоя блакитноока мрія, ти можеш доторкнутись до неї, стиснути її в обіймах — вона твоя, вона вже не мрія, а дійсність…»

Цієї миті відчув рантом, що, перетворивши мрію на дійсність, залишився без неї, без мрії, ніби спустошений, та щось нове п'янким трунком ударило в скроні…

Снідали втрьох. Білий розповідав про себе. Він працював змінним майстром на коксохімічному заводі.

— …Побачили б ви наше пекло — коксове відділення… Височезні сифони на пек, а зверху вентиля, крани — все чорне й гаряче, а під самим дахом Ханан-апаратник у брезентовій робі — як люцифер, носиться з важким ключем… І безугавний гуркіт насосів, що качають смолу на колону! Старий, там працюють сильні люди!

Білий нарікав, що не має ні хвилини вільного часу: перейшов на комсомольську роботу. Проте Заболотний не йняв віри тим наріканням, бо знав, що та робота Білому до вподоби — він і в інституті її залюбки виконував.

— Друзі, після полудня мені треба їхати, — сказав Микола.

Заболотний зітхнув:

— Шкода. Навіть не встигли поговорити як слід.

В кіоску біля вокзалу Білий купив шашки.

— Візьміть, — простягнув, посміхаючись.

— На біса вони нам? — здивувався Володимир.

— В Індії є такий звичай: молоді перший місяць після шлюбу грають у шашки. Це щоб звикнути одне до одного.

Тишу розкраяв різкий гудок. Поїзд повільно рушив.

Куліш критично оглянув Заболотного.

— Об стрілки на твоїх штанях можна порізати палець, — сказав, лукаво примружившись. — Та й сорочка така вже біла, що зір зіпсуєш, коли дивитимешся без захисних окулярів.

Володимир тільки хмикнув у відповідь. В кімнаті приємно пахло. Колега чаклував над колбою з кавою. Він любить каву, мабуть, тому, що в неї можна доливати коньяк.

— Лишилося там щось на дні? — запитав Куліш, маючи на увазі ту пляшку «КВ», що стояла в шафі.

— Мабуть, ще трохи є.

Випивши свою каву, Заболотний став складати до ексикатора зразки осадів, які тиждень уже сушилися в термостаті. Один ненароком вислизнув із рук — на підлозі забіліла пляма.

— Ет!.. Стільки праці пропало! — А ти не хвилюйся. — Чорні очі Куліша блаженно поблискували. — В науці не все гладенько. Бери краще приклад із шефа — той завжди в доброму гуморі.— Однією рукою Куліш відтягував підтяжку й легенько поляскував себе по грудях. — Давай краще доп'ємо залишки коньяку.

— Не хочу, — відмовився Заболотний. — І тобі не раджу.

Та колега вилив у мензурку коньяк і, зазначивши об'єм, порівно розлив у дві склянки.

— Не злись, Володимире, ми вип'ємо за успіх твого досліду. Пропоную тост: щоб усі крапки лежали на прямій!

На порозі з'явилася завідуюча лабораторією — низенька, тілиста жінка з великими лупатими очима. На м'ясистому обличчі чорніла родимка з двома довгими волосинами. Куліш називав її волохатою жабою.

— Що привело вас до нашої келії? — спитав він.

— Ці мені аспіранти! їм все б жарти. — Підозріло повела носом: — Чим це у вас пахне?

— Кавою. Зводите скляночку? Натуральна, — просторікував Куліш.

— Дякую. Не збагну тільки, яке відношення має кава до вашої роботи?

— Найбезпосередніше. Ми на кофейній гущі досліджуємо властивості германію.

Жінка обсмикнула на собі зелену, товсто-плетену кофту.

— Я до вас у справі,— звернулась до Куліша. — Не могли б ви на хвилинку вийти?

— …Звичайна історія, — повернувшись, пояснив Куліш. — Чийсь товстий папа хоче заплатити мені за світло. А ця достойна була посередником.

— Яке світло?

— Той товариш сказав, ученіє — світло, а неученіє — темрява, й прохав допомогти доньці в хімії.

— І скільки ж він тобі плататиме за світло?

— П'ять карбованців за дві години.

— Чимало.

Куліш накинув пальто, яке від багатьох хімчисток добре вже лиснілося, взяв крисатого капелюха й, весело гукнувши «чао!», вийшов.

«Якого біса він байдики б'є? — думав Заболотний. — Аспірантура закінчується через якихось чотири місяці, а він ні кує ні меле…»

Слабо клацнуло реле. В сушильній шафі запалахкотіла зелена контрольна лампочка, ніби вічко в радіолі. Враз попливла в пам'яті знайома мелодія Гріга, немов течія понесла уривки споминів. Вони з Вітою — біля вікна в квартирі її батьків; унизу краєчок сірого скелета-моста й порожні осінні пляжі. Із того вікна він бачив уранці по весіллі стигле сонце, яке ніби обсипалося палаючим кленовим листям. У те вікно він дивиться ось уже тиждень кожного ранку перед тим, як поцілувати Віту й піти на роботу, спостерігає, прокинувшись серед ночі, як бліда рухлива куля місяця протаранює хмари, плескає цитрусовим соком на софу, де вони сплять. Крізь те вікно спостерігатиме весняну повінь, позеленілі острівці, білі вітрильники, що шугатимуть по плесу, немов чайки. Замість постійної, як у термітнику, гуртожитської колотнечі спокійні дбайливі погляди, як колись, дуже давно, коли ще жива була мати. Йому тоді було одинадцять. Він приходив із школи, і його голівку гладила худа, дуже худа рука — мати хворіла на сухоти — імлисті очі її радісно воложились або ж повнились докором, коли в щоденнику з'являлася трійка…