Віктор Савченко - Я ще повернусь

Раптом здалося, що в ньому десь сидить Куліш і відповідає, замість нього. Заболотний підвівся з софи, взяв обома руками гарячу склянку.

— Дякую, Надіє Петрівно… Гарно пахне. Теща розуміюче кивнула, вийшла. «Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно влаштовувати себе, — все настирливіше й настирливіше випинався з нього Куліш. — Це незручно, невигідно й шкідливо для здоров'я…» Змушував себе не думати взагалі ні про що, але думки все ж просочувалися, мов іржа.

Він скочив із софи, розширмив вікно. Над Дніпром на диво чисте пообіднє небо, бездонне й синє. Міст білий, немов відлитий із гіпсу, й сніг, сніг блискотить на осонні… Враз заіскрилося в душі.

«Дурниці. Не все ще втрачено, — бадьоро забила свіжа думка. — Експеримент майже закінчено, отже треба писати. За два, нехай за три місяці напишу й покажу директорові Ковальському, — посміхнувся, піймавши себе на думці, що назвав шефа директором. — Нехай тоді спробує зі мною не рахуватись». Заболотного раптом охопила така завзя-тість, якої він давно вже в собі не відчував. Пошкодував, що вже кінець дня.

Нічний холод ще ховався в затінку будинків, та сонячні промені визолотили дахи верхівки дерев. Володимир заглянув до газетного кіоску на розі. «О, та ще й восьмої немає». Відчував шалений приплив енергії, навіть легеньке тремтіння, яке можна порівняти хіба що з тим, коли він сидів за веслами напоготові, очікуючи сигналу. Тільки зараз супротивник—не весляр із іншого вузу, а його шеф. «Працювати, працювати, працювати…» — лунало в мозкові в такт рипінню снігу… Як здивувалася вчора Віта, прийшовши з роботи й заставши його бадьорим і дотепним. Зараз іще ніс на собі тепло ЇЇ обіймів.

Біля інституту наздогнав Івана. Той чимчикував — руки в кишені. З-під пелехатої, сірої вушанки лише поблискували окуляри та стирчав тонкий ніс.

— Салют! — обізвався Іван на привітання. — Не звик бачити тебе так рано.

— Період нудьги скінчився. Стаю до роботи.

— Давно б… — Іван повернув на свою кафедру.

…Заболотний підвів голову від журналу, втупився в стіну, де висів портрет Писаржевського. «Оптимальні умови сорбції… Але що вони дадуть без розуміння самого процесу? А що, як дослідити властивості сполуки, утвореної при сорбції германію гідроокисом алюмінію? Може, це й допоможе з'ясувати хімізм? Гай, гай, як багато знаків запитання. А ти, шановний, гадав, що все зроблено й залишається лише глави писати?..»

Сутеніло. Куліша вже з годину як не було в дослідницькій. Заболотний ввімкнув світло. Боляче різонуло натомлені очі. «Коли спати щодоби по шість годин, та дві години на їжу й переїзди до інституту й додому, залишається шістнадцять годин. Нехай ще годину відкинути. Отже, залишається п'ятнадцять. Вдень, коли вештається Ковальський, ставитиму контрольні досліди, а ввечері — писатиму. Писати, писати, і хай іде до дідька Куліш зі своїм скімленням. Сьогодні мало не піддався його настрою».

Простягнув руки до спіралі електроплитки, навіть не одразу відчув задубілими пальцями тепло. Він міркував, що це єдине слушне рішення — інакше й бути не може.

І він працював. Уже через тиждень помітив чималі зрушення. Другу, після літературного огляду, главу майже було закінчено. Куліш, який кілька разів робив спроби нав'язати йому розмову і замовкав, наштовхуючись на мовчання та колючий погляд, якось зауважив із сумною іронією в голосі: «Послухай-но, жокею, у твого коня, здається, наймізерніші шанси дістатися першим фінішу». Заболотний на те не зважив; перед ним стояла ясна мета, а завзятості йому не позичати. Правда, прикро було бачити докір у Вітиних очах, коли він пізно приходив з роботи. Та й у тещі на обличчі вже бракувало того тепла, що було раніше, її все ще муляв той випадок, коли він пізно повернувся з Іванового бенкету.

Була субота.

Віта ловила щонайменший шурхіт за дверима. Ось-ось мав прийти Володимир. Понад чотири місяці вони жили в них — батьки самі запропонували. А чому б і ні? їм вистачає однієї кімнати. Он її подруга, що торік вийшла заміж, ще й досі живе з чоловіком у різних місцях — вона в батьків, він у гуртожитку. Одне до одного в гості ходять… Занепокоєно позирала на годинник: скоро дев'ять, а його все немає. Може, пішов у гуртожиток забрати свої речі, тому й затримується? А вона так поспішала додому. В кінці роботи сиділа в копіювальній, як на шпильках — була певна, що Володимир уже очікує на неї.

Почулося клацання замка. Вона кинулася в сіни. Володимир стояв стомлений, нерішучий, ніби завітав тільки на хвилинку і ждав, поки запросять до господи. Пригорнулась до нього і відчула, що пальто на ньому мокре — надворі йшов сніг.