Віктор Савченко - Я ще повернусь

В гуртожиток Заболотний прийшов десь після десятої. Верховіття торкалося шибок. Здавалось, якась дивовижна кицька дряпає чорними пазурами по склу. Два жовтих квадрати вікна в будинку напроти мигтять, немов велетенські очі.

Розібрав постіль. Інші ліжка порожні. За шафою — купа зошитів, рулони ватманів — усе, що залишилося від студентської колотнечі. Заболотний юркнув під ковдру, поплив у серпневі сутінки, ніби ліг долічерева на тепле днище перекинутого баркаса, що хтозна-відколи лежить на водній станції. Йому примарилося, що він прислухається до плескоту хвиль… Шелестить пісок. Хтось іде берегом. Дівчина. Від вечорового сонця з волосся неначе капає золото, а очі випромінюють блакить. Коли б не шурхіт піску, можна б мати її за уяву, зіткану з дніпрового леготу та проміння. Підійшла ближче, усміхнулась. Чи не та це школярка, яку бачив два роки тому тут, на водній станції?.. Все сиділа тоді на причалі, ногами в воді бовтала, крадькома позирала, як він біля човна порається. «Я знала, що ти повернешся», — казала тепер її посмішка… Вже й сонце розжареною чавунною кулею втопилося в обрії, і місяць розлив топлений бурштин через усе плесо. А вони сиділи, сиділи… Він відчував запах її волосся, відчував невидимі промені, які несуть тепло дівочого тіла. Про щось розмовляли. Та хіба важливо, про що? Відтоді все і почалося.

Коридором протупотів запізнілий студент. Примарливий човен перетворився на рипуче ліжко в порожній кімнаті. Чути було, як дряпається у вікно ніч.

Куліш скинув піджак і повісив на спинку стільця. Замість паска, що підтримував колись штани на худих клубах, у нього були нові підтяжки з блискучими защіпками. Перехопивши здивований погляд Володимира, Куліш весело посміхнувся:

— Європа! — і, відтягнувши підтяжку, ляснув себе по животі.

— Але ж і лобур ти, Куліш! — Заболотний взяв сувій рентгенограм, які перед тим розглядав, і пішов до дверей. «Цікаво, що скаже шеф…»

Ковальський саме пив чай, заїдаючи тоненькими бутербродами з голландським сиром. На письмовому столі, крім паперів, лежав цеглясто-рудий портфель.

— Даруйте, Юрію Павловичу, я не знав, що ви обідаєте. — Володимир повернув до дверей.

— Чекай, чекай, що ти хотів?

— Пам'ятаєте, я вам колись казав, що одержав сполуку, утворену при сорбції германію гідроокисом алюмінію? — Заболотний поклав на стіл сувій. — Ось її рентгенограми.

— А-а, пам'ятаю, пам'ятаю. Ти молодець, працюєш. Дай-но. У-у… чудові результати!

Шеф уважно розглядав рентгенограми. Він відкушував шматочки бутерброда, ніби брав на кінчик срібної ложечки варення, старанно пережовував. М'ясисті, але рухливі ніздрі ловили різкуватий запах голландського сиру, й, здавалося, весь його вигляд казав: ми живемо для того, щоб їсти, а не навпаки.

— Розкішні результати! — знову Ковальський. — Візьму додому. Дома, знаєш, ніхто тебе не потурбує, сиди працюй — Раптом похопився, простягнув Заболотному бутерброд — Прийми трохи всередину.

— Дякую, я щойно з буфету… Юрію Павловичу, мені потрібна сіль алюмінію. На кафедрі її немає.

— Ну, це ти вже сам. У нас аспіранти — ділові люди. Де виміняти, де випросити… Всілякі засоби придатні. Тільки не порушуй карного кодексу, — порадив усміхаючись.

На розпашілому обличчі й черепі шефа ластовиння поблідшало, весь він подобрів, сидів широкий біля столу, в доброму гуморі, й Заболотному приємно було сидіти поряд із людиною, яка ніколи не надимала щік у розмові з підлеглими.

…Обтелефонувавши магазини хімреактивів та оббігавши всі хімічні кафедри, повернувся ні з чим. Задушливо пахло хлором. Куліш у халаті порався біля витяжної шафи. Почувши, як грюкнули двері, навскіс глипнув на кислий вид Заболотного:

— Що, не подобається? Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно вкладати себе. Це незручно, невигідно і шкідливо для здоров'я. Коли йдеш у неї, маєш у активі здоров'я, в пасиві невелику стипендію. Якщо ж хочеш чого-небудь досягти, то треба згайнувати десять-п'ятнадцять років безперервної праці. І коли вдало вийдеш до фінішу, в активі — мігрень, серце, печінка та інше, що виправдовується цинічним лозунгом «наука потребує жертв», у пасиві — не потрібні вже тепер «ЕН» карбованців, «ЕМ» копійок.

— Послухай, колего, — сказав Заболотний несподівано діловим тоном, — у мене є до тебе прохання. Можна?

— Давай.

— Припни язика, хоч на півгодини.

— Гаразд, синку, але хто ж, як не я, наставлятиме тебе на шлях істини? Та коли ти наполягаєш… Все ж дозволю собі ще кілька слів: сульфат алюмінію лежить у твоїй шухляді.