Гі Мопассан - Твори. Том 1

Він взяв Луїзу за руку й ніжно, чемно поцілував кінчики пальців, кажучи пошепки:

— Яка ви гарна! Яка ви гарна!

Прихилившись до кам’яної стіни, вона слухала, як б’ється її схвильоване серце, і мовчала. Одна-єдина думка снувалася в її затуманеному розумі — вона перемогла.

Зненацька якась тінь з’явилася біля входу. На них дивився Поль Бретіньї. Гонтран невимушеним жестом випустив маленьку руку, яку тримав коло своїх уст, і промовив:

— А, це ти… Ти сам?

— Так. Там усі дивуються, що ви десь зникли.

— Гаразд, ми вже повертаємось, друже. Оглядали кратер. Досить цікаво, правда ж?

Луїза, почервонівши, вийшла перша й рушила вгору по схилу, а Гонтран і Бретіньї, стиха розмовляючи між собою, йшли ззаду.

Христіана і Шарлотта, взявшись за руки, дивилися згори на них і чекали.

Потім усі вернулися до карети, де залишився маркіз, і Ноїв ковчег рушив до Анваля.

В’їхали в сосновий лісок, і раптом карета зупинилась, а кучер почав лаятися — поперек дороги лежав старий дохлий осел.

Усі вийшли з карети, щоб подивитись на нього. Осел лежав на темному поросі, сам теж темний і такий худий, що кістки, випинаючись крізь потерту шкуру, здавалось, от-от прорвали б її, коли б тварина не сконала. Під рідкою, збитою ковтунами шерстю вимальовувались усі ребра, голова, що видавалася величезною, жалюгідна голова з заплющеними очима спокійно лежала на ложі з битого щебеню, — так спокійно і нерухомо, ніби втішалася цим новим, незвичним для неї спочинком. Довгі вуха обм’якли й були наче ганчірки. Дві свіжі рани на колінах свідчили про те, що осел цього дня не раз падав, аж поки не звалився востаннє; а ще одна рана видніла на боці — то було місце, куди довгі роки день у день господар штрикав його палицею з гострим залізним вістрям, щоб прискорити обважнілу ходу нещасної тварини.

Хурман, узявши труп за задні ноги, поволік його до канави, і шия в осла витяглась, немовби він збирався заревіти, заголосити востаннє. Кинувши його в траву, хурман люто буркнув:

— Якась же скотина залишила посеред дороги.

Ніхто нічого не сказав, усі знову посідали в екіпаж.

Христіана, пригнічена, схвильована, бачила перед собою все жалюгідне життя тварини, що кінчилось отут, край дороги: ось маленький веселий віслюк з великою головою та блискучими банькатими очима, смішний і добродушний, з шорсткою шерстю й довгими вухами, ще вільний скаче біля матері; а тоді перший віз, перша дорога вгору, перші удари! А далі, далі безупинна, без кінця-краю страшна дорога. І побої, побої! Важка поклажа, пекуче сонце і корм — жмутик соломи чи сіна, кілька галузок, а понад кам’янистими дорогами так спокусливо зеленіли луки!

Він старів, і поганяли його вже не стьобаючи гнучким прутом, а штрикаючи залізним вістрям; то були жахливі муки виснаженої, задиханої, змордованої тварини, яка все тягнула свій непосильний тягар, в якої боліли і ноги, й спина — усе старе тіло, зношене, як рам’я жебрака. І ось смерть, визвольниця смерть за три кроки від зеленої трави, куди, лаючись, тягне його проїжджий, щоб звільнити дорогу.

Христіана вперше зрозуміла страждання приречених на рабство живих істот, і подумала, що смерть іноді буває порятунком.

І раптом вони обігнали візок, який, знемагаючи від втоми, тягли напівголий чоловік, обшарпана жінка та охлялий собака.

Чоловік та жінка обливалися потом і важко дихали. Худий, шолудивий собака шкандибав, висолопивши язика, прив’язаний між колесами. У візку лежали дрова, підібрані скрізь і, мабуть, крадеш — коріння, пеньки, обламане гілля, — під якими, здавалося, щось було сховане; в розстеленому на гіллі лахмітті сиділа дитина, з сірого ганчір’я виглядала тільки голова — кулька з очима, носом, ротом!

Це була сім’я, людська сім’я! Осел здох од виснаги, і чоловік без жалю до свого мертвого слуги, навіть не зіпнувши його в канаву, покинув труп серед битої дороги, вважай під колеса проїжджих возів. А сам і жінка запряглись у порожні голоблі і потягли воза, як щойно тяг його осел. Вони йшли! Куди? Чого? Чи було в них хоч кілька су? І цей візок… чи не тягтимуть вони його довіку, не маючи за що купити другого осла? З чого вони житимуть? Де зупиняться? Помруть, певне, такою ж смертю, як і їхній віслюк.

Хто вони, ці старці — подружжя чи тільки випадкова пара? І дитя їхнє, це закутане в брудне ганчір’я звірятко, яке ще не має своєї форми, житиме таким же життям, що й вони.

Христіана думала про все це, і нові думки поставали в глибині її стривоженої душі. Вона невиразно бачила страшну долю бідаків.