Гі Мопассан - Твори. Том 1

А зміна сталася вже давно, ще того дня, як вона, прийшовши, як і щодня на побачення, щаслива, радісна, сказала йому: «Знаєш, я, здається, таки й справді вагітна!» Від цих слів у нього по шкірі пройшов неприємний дрож.

І потім при кожній зустрічі вона говорила йому про свою вагітність, — яка переповнювала радістю її серце, а Поля дратувало це захоплення тим, що видавалось йому прикрим, бридким, чимось неохайним і ображало його високі почуття до свого кумира.

Згодом, побачивши, як вона змінилася, схудла, як позападали їй щоки і пожовкло обличчя, він подумав, що Христіана мала б звільнити його від цього видовища і на кілька місяців зникнути, а потім з’явитися ще свіжішою, красивішою, ніж раніше, і змусити його забути цю пригоду, чи, може, долучити до кокетливих чарів кохання ще й інші — тонкі, скромні чари юної матері, яка тільки здалеку показує своє дитя, все в рожевих стрічках.

До того ж вона мала рідкісну нагоду' зробити все пристойно, чого він і сподівався — могла поїхати на літо в Монт-Оріоль, а його лишити в Парижі, щоб він не бачив, як вона змарніла й погіршала. Поль надіявся, що вона це зрозуміє.

Але, тільки-но приїхавши в Оверн, Христіана зразу ж почала наполегливо, безупину кликати його в численних листах, таких розпачливих, що він піддався слабості та жалості й приїхав. І тепер його гнітила її незграбна і плаксива ніжність; йому страшно хотілось покинути її, більше не бачити, не чути її недоречного любовного воркування, що так дратувало його. Кортіло сказати їй геть усе, що було в нього на серці, пояснити, як нетактовно й безглуздо вона поводиться, але він не міг цього зробити; не наважувався залишити її і в той же час не міг стримати свого нетерпіння, що прохоплювалось у гірких і образливих словах.

Христіана переживала, мучилася від цього, тим дужче, що почуваючи себе з кожним днем гірше, слабуючи на всі недуги вагітних жінок, вона більше, ніж будь-коли, потребувала розради, ласки, ніжності. Вона любила його, безза-вітно віддавшись йому тілом, душею, всім своїм єством, любила тією любов’ю, яка стає часом безоглядною і нескінченною жертвою. Вона вважала себе вже не коханкою його, а дружиною, подругою, його вірною, відданою, покірною рабинею, його річчю. Для неї в стосунках між ними вже не йшлося про залицяння, кокетство, про бажання завжди подобатись, бо ж вона вся належала йому, бо вони були скуті одним таким ланцюгом, ніжним і могутнім — дитиною, що скоро мала народитися.

Тільки-но вони лишились удвох коло вікна, Христіана знову почала свої ніжні ремства:

— Полю, коханий Полю, скажи, ти, як і раніше, любиш мене?

— Ну звісно! Слухай, ти щодня питаєш мене про одне й теж, це дуже одноманітно.

— Вибач! Просто мені вже не віриться, треба, щоб ти запевнив мене, треба весь час чути від тебе таке дороге

слово; а ти кажеш його мені вже не так часто, як колись, от я й мушу просити його в тебе, вимолювати, жебрати.

— Ну, гаразд, я люблю тебе! Але поговорімо про щось інше, прошу тебе!

— О, який ти жорстокий!

— Та ні, я не жорстокий. Тільки… тільки ти не розумієш… не розумієш, що…

— О ні! Я прекрасно розумію, що ти вже не любиш мене. Якби ти знав, як мені боляче!

— Слухай, Христіано, заклинаю — не нервуй мене. Коли б ти знала, як нетактовно ти поводишся!

— О, коли б ти любив мене, ти не казав би так.

— Та коли б я не любив тебе, то, хай йому чорт, не приїхав би.

— Слухай, ти тепер належиш мені, ти мій, а я твоя. Нас нерозривно зв’язує народження нового життя; але пообіцяй, що як розлюбиш мене колись, згодом, то скажеш мені про це, обіцяєш?

— Обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— Але й тоді ми залишимось друзями, правда?

— Авжеж, залишимось друзями.

— В той день, коли розлюбиш мене, ти прийдеш і скажеш: «Люба Христіано, я дуже люблю тебе, але це вже не те, що було. Будьмо тепер друзями, тільки друзями».

— Згода, обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— А все-таки мені буде дуже боляче! Як ти любив мене торік!

Позад них слуга оповістив:

— Пані герцогиня де Рамас-Альдаварра!

Вона приходила по-сусідському, бо Христіана щовечора приймала знатних курортників, як королева в своєму королівстві.

Красуню іспанку супроводив усміхнений і покірний доктор Мазеллі. Жінки потиснули одна одній руки, посідали й почали розмову.

Андермат покликав Поля.

— А йдіть-но сюди, друже, панна Оріоль чудово гадає на картах, вона наворожила мені багато цікавого.

І, взявши Бретіньї під руку, додав:

— Чудна ви людина! В Парижі ми ніколи не бачимось,