Гі Мопассан - Твори. Том 1

Пан де Ламар відповів: «О, в нашій окрузі мало аристократів», — таким тоном, ніби він казав, що на узбережжі мало кроликів, і з’ясував це докладніше. Тільки три родини жило в сусідстві: маркіз де Кутельє, щось ніби голова нормандської аристократії; віконт і віконтеса де Брізвіль, сімейство високого роду, але досить відлюдькувате, та ще граф де Фурвіль, якесь страховище, що ніби примушував страшенно страждати свою дружину і жив мисливцем у своєму замку Ла Врійєт, збудованому на березі ставка.

Кілька вискочок, що труться серед них, купили собі маєтки тут і там, але віконт їх не знає.

Нарешті віконт попрощався, і його останній погляд був звернутий до Жанни, так ніби він окремо прощався з нею, щиріше і ніжніше.

Баронеса визнала його чарівним і, головне, цілком світською людиною. Татусь відповів:

— Авжеж, певна річ, це дуже добре вихований хлопець.

Наступного тижня його запросили обідати. З того часу

він почаа бувати регулярно.

Найчастіше він приходив коло четвертої години дня, йшов до матусі в «її алею» і пропонував їй руку, щоб допомогти у «її моціоні». Якщо Жанна була вдома, вона підтримувала баронесу з другого боку, і вони втрьох поволі безперестанку ходили туди й сюди, з краю в край великої, рівної алеї. Він майже не розмовляв з дівчиною. Але його чорно-оксамитові очі часто зустрічались із схожими на синій агат очима Жанни.

Кілька разів вони вдвох разом з бароном спускались до Іпора.

Якось увечері, коли вони гуляли по пляжу, до них підійшов дядько Ластік і, не виймаючи з рота своєї люльки, відсутність якої, мабуть, більше вразила б усіх, ніж зникнення його носа, промовив:

— З таким вітром, пане барон, можна було б завтра проїхатись аж до Етрета й любісінько повернутись назад.

Жанна благально склала руки:

— О тату, коли б ти згодився!

Барон обернувся до пана де Ламара:

— А ви як, віконте? Поснідали б там.

І справу з прогулянкою було відразу ж вирішено.

Жанна встала на світанку. Вона почекала батька, що вдягався повільніше, і вони пішли по росі, спочатку долиною, потім лісом, що весь дзвенів від пташиного співу. Віконт з дядьком Ластіком сиділи на коловороті.

Два моряки допомогли їм зсунути човна. Чоловіки, впираючись плечима в обшивку, щосили штовхали його. Він ледь-ледь посувався по ріні. Ластік підкладав під кіль намащені салом дерев’яні катки, потім, стаючи на своє місце, виводив протяжно «ге-гоп», що мусило керувати спільними зусиллями.

Але коли добрались до схилу, човен раптом зрушив і посунув униз по камінцях з тріском дертого полотна. Він спинився серед піни прибою, і всі посідали на лавах; тоді двоє матросів, що лишились на березі, зіпхнули його на воду.

Легенький і рівний бриз з відкритого моря вкривав брижами воду. Підняте вітрило злегка надималося, і човен спокійно поплив, тихо гойдаючись на хвилях.

Спочатку пішли у відкрите море. На обрії иебо опускалось і зливалося з океаном. Від берега висока скеля кидала довгу тінь біля свого підніжжя; її схили були поцятковані зеленими лужками, осяяними сонцем. Позаду, з-за білого феканського молу, виринали темні вітрила, а попереду височіла дивна на вигляд скеля, округла і з просвітом, яка нагадувала величезного слона, що занурив у хвилі свій хобот. Це й були малі ворота Етрета.

Жанна, в якої від хитавиці трохи запаморочилася голова, тримаючись рукою за борт човна, дивилась удалечінь, і їй здавалось, що тільки три речі справді прекрасні на світі — світло, простір і вода.

Всі мовчали. Дядько Ластік, що управляв румпелем і шкотом, ковтав час від часу із схованої під лавою пляшки і смоктав без упину свою куцу, здавалось, невгасиму люльку. З неї весь час виривалася тоненька цівка синього диму, а друга така ж самісінька виходила із кутка його рота. Ніхто ніколи не бачив, щоб матрос запалював коли свою глиняну, чорнішу від смоли, люльку чи набивав її тютюном. Часом він виймав її з рота і пускав у море з того боку, звідки пахкав дим, довгий, темний струмінь слини.

Барон сидів спереду і пильнував вітрила замість матроса. Жанна й віконт сиділи поруч, обоє трохи схвильовані. Вони одночасно підводили очі, і їхні погляди зустрічались, ніби зведені докупи якоюсь незнаною силою; між ними вже виникла та невиразна, невловима симпатія, що швидко народжується між двома молодими людьми, коли юнак непоганий з себе, а дівчина вродлива. Вони почували себе щасливими одне коло одного, мабуть, тому, що одне про одного думали.

Сонце підбивалось, мов хотіло з більшої височини помилуватись безмежним морем, що лежало під ним; а море, ніби кокетуючи, загорнулось у легенький туман. Це був прозорий, низько навислий золотистий туман, що нічого не ховає, тільки пом’якшує далечінь. Сонце розкидало своє проміння, розтоплюючи цю блискучу хмарину, і коли воно дійшло своєї сили, імла розвіялась, зникла, і рівне, як дзеркало, море заблищало в сяйві дня.