Гі Мопассан - Твори. Том 1

Другий фасад дивився поверх гаю та покручених в’язів на море, куди виходило й одне з вікон Жанни.

Жанна під руку з бароном обійшла все, не минаЮчи жодного куточка; потім вони поволі пройшли довгими алеями тополь, що оточували так званий парк. Попід деревами росла трава, розстилаючись зеленим килимом. У кінці парку був чудовий гайок — вузькі покручені стежки, розділені зеленим листям, схрещувались, переплітались. Несподівано вискочив заєць, налякавши дівчину, потім переплигнув схил і шугнув у приморський очерет, до кручі.

Після сніданку, коли пані Аделаїда, ще й досі зморена, оповістила, що вона спочиватиме, барон запропонував Жанні спуститись до Іпора.

Вони пройшли спочатку через сільце Етуван, що було недалеко від замку. Троє селян привіталися, ніби знали їх давним-давно.

Вони увійшли в ліс, що спускався до моря по схилу нокрученої долини.

Незабаром показалось селище Іпор. Жінки, що латали своє лахміття, сидячи на порогах хат, дивились їм услід. (Інадиста вулиця із струмком посередині й купами сміття вздовж дворів видихала гострий запах ропи. Побурілі сіті, в яких, мов срібні монети, блищала ще луска, сушились Проти дверей халуп, звідки тхнуло важким духом численної, збитої в одній хаті родини.

Кілька голубів походжало край струмка, шукаючи поживи.

Жанні все це здавалось новим і цікавим, як театральна

декорація.

Та зненацька, звернувши за якусь стіну, вона побачила море; око губилося в безмежності його густої й рівної блакиті.

Вони спинились коло пляжу й дивились. Білі вітрила, наче крила альбатроса, линули по відкритому морю. Праворуч і ліворуч здіймались величезні скелі. По один бік погляд спиняло щось ніби мис, а по другий — лінія берега простягалась без краю й танула вдалині невловимою рискою.

В одному з найближчих розривів її видно було порт і будинки; дрібненькі хвилі, обрамляючи море мереживом піни, з легким шумом прокочувалися по прибережній ріні.

Барки місцевих жителів, витягнуті на пологий берег, вкритий рінню, лежали, перевернуті на бік, підставляючи сонцю свої просмолені круглі щоки. Кілька рибалок готувало їх до вечірнього припливу.

Підійшов матрос, він продавав тут рибу, і Жанна купила камбалу, яку сама хотіла понести до Пепль.

Тоді матрос запропонував свої послуги для прогулянок морем, повторивши кілька разів своє ім’я, щоб воно зосталося в їхній пам’яті.

— Ластік, Жозефен Ластік.

Барон пообіцяв не забути його.

Вони пішли назад до замку.

Велика риба була важка для Жанни; вона простромила їй у зябра батькову палицю; обоє взялися за її кінці й весело пішли нагору, проти вітру, виблискуючи очима й жваво розмовляючи, мов діти, а камбала, що все дужче відтягувала їм руки, мела траву своїм жирним хвостом.

Чарівне вільне життя почалося для Жанни. Вона читала, мріяла й блукала самотньо по околицях. Вона поволі бродила по дорогах, поринувши в мрії, або вистрибом спускалася крученими ярами, схили яких були вкриті, ніби мантією, терновим цвітом. Його гострий і солодкий запах, особливо сильний у спеку, п’янив її, мов ароматне вино, а шум далеких хвиль, що накочувались на пляж, заколисував її думки.

Часом у млосній втомі вона лягала на схилі в густу траву, і, коли помічала несподівано на повороті долини трикутник синього, блискучого під сонцем моря з вітрилом на обрії, її охоплювала нестримна радість від таємничого передчуття щастя, що витало над нею.

На лоні цієї ласкавої і свіжої природи, серед спокійних, округлих ліній обрію в ній зростала любов до самотності; і вона так довго просиджувала на вершинах горбів, що дикі кролики часом стрибали біля самих її ніг.

Часом вона починала бігати по скелі, окрилена легким прибережним вітром, сповнена найтоншої насолоди від того, що могла рухатись невтомно, як риба у воді чи ластівка в повітрі.

Вона скрізь сіяла свої спогади, як сіють у землю зерно, ті спогади, що коріння їх зберігається до смерті. їй здавалось, що вона лишила часточку свого серця по всіх цих видолинках.

Вона з насолодою почала купатися. Сильна й відважна, не думаючи про небезпеку, вона запливала дуже далеко. їй приємно було в холодній, прозорій, блакитній воді, ’що носила її, погойдуючи, на хвилях. Відпливши далеко від берега, вона лягала на спину, схрестивши на грудях руки, втупивши очі в глибоку блакить небес, яку перетинала швидким льотом ластівка чи білий силует морської птиці.

Вже не чути було нічого, крім далекого плюскоту хвиль об рінь та невиразного гуркоту, що долинав з землі, неясного, майже нечутного. Потім Жанна випростувалась і в нестримному пориві радості дзвінко кричала, ляскаючи по воді обома руками.