Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Навіть самі судді визнають, що й зараз ще немає підстав категорично заперечувати юридичні та моральні права старателів на розсипне золото. Верховний суддя Онслоу зробив застереження, що в законі ніде не сказано, що це золото є власністю тих, за ким закріплено наділи. А суддя Стоун ще рішучіше висловився проти такого тлумачення закону. Тож хіба можна після всього цього звинувачувати старателів, коли вони відмовляються визнавати судові рішення й коритися урядовій постанові, яка зводить нанівець усе, за що вони боролись?

Коли уряд нещодавно програв справу в суді присяжних, він подав апеляцію до Таємної ради і зробив це за кошти народу. А старателі позбавлені такої можливості, бо де ж їм набратись грошей! Як же можна від них вимагати, щоб вони примирилися з такою несправедливістю?

Натовп заревів:

— Годі! Досить ми вже терпіли!

— Розсипне золото — старателям!

— Геть уряд Форреста!

— Самоврядування приїскам!

Воспер запропонував резолюцію: «Зважаючи на те, що нинішня криза виникла внаслідок неясності законів та поганого управління, збори вимагають від уряду вжити негайних заходів, щоб відновити справедливість по відношенню до старателів». Резолюцію охоче підтримали, але вона не вдовольнила присутніх — старателі жадали більш рішучих дій.

Отець О’Горман, молодий священик-ірландець, висловлюючи прагнення тих, що прийшли на цей мітинг, сказав:

— Є лише один спосіб заспокоїти розгнівані серця — повернути старателям дароване їм богом право на розсипища, а компаніям нехай залишається рудне золото.

Розповідали, що коли заарештували Майка Берка, Дена Ші, Тессі Рігана й інших, отець О’Горман, не тямлячи себе від гніву та обурення, напався на Меллокі О’Дуайра.

— Що ж ти збираєшся робити тепер?

— Не знаю, — відповів Меллокі.

— Не знаєш? — визвірився на нього священик. — Чи, може, своя шкура дорожча? Либонь, в Ірландії, знав би, а тут, в Австралії, де утиски ще більші, не знаєш?!

Кажуть, Меллокі довго доводив О’Горману, що діяти треба згідно з рішеннями Спілки й що, маючи свою міцну організацію, робітники швидше досягнуть мети, ніж коли будуть громити в’язниці чи відбивати в поліції окремих товаришів. Кінець кінцем отець О’Горман, мабуть-таки, погодився з ним, бо енергійно почав домагатися звільнення арештованих на поруки і всіляко намагався заручитися підтримкою городян.

Дінні, посміюючись, розповідав, що епіскоп надіслав отцю О’Горману листа, в якому вимагав, щоб той не встрявав у політику. При цьому епіскоп натякав, що участь отця О’Гормана в боротьбі старателів за розсипне золото викликає невдоволення прем’єра, сера Джона Форреста.

— А хто він такий, отой Джон Форрест? — спитав отець О’Горман. — Я з ним не знайомий. І лист цей, далебі, не витвір мислі його превелебності, він продиктований тим-таки… як його?… Джоном Форрестом. Мене такі цидулки не обходять!

Казали, що отець О’Горман належить до ордену, який може дозволити собі не дуже зважати на місцевих церковників. Так чи не так, але він і далі продовжував боротися за справу старателів. Популярнішого священика ще ніколи не було на приїсках.

Коли на мітинг прийшла звістка, що видано ордер на арешт Меллокі О’Дуайра, натовп захвилювався, сердито загомонів. А втім, усі знали, що Меллокі — мастак дурити поліцію, і потішалися з того, як він уже не раз наставляв їй носа.

— Чули, як він учора від кінної поліції вшився? — розповідав хтось у натовпі. — Сидить собі в барі у Мак-Суїні і теревенить з хлопцями, аж раптом бачить — чиясь пика зазирає крізь засклений дах. Меллокі зачекав, поки той сповз униз і накивав п’ятами. Кінна поліція оточила будинок, а його вже й сліду нема.

— Хотіли вони заскочити його в «Біржі». Він саме зайшов туди перепустити з нами чарчину. Аж гульк — цілий ескадрон поліції примчав. Ми тільки озирнулись — був Меллокі й нема, наче крізь землю провалився. Поліцейські нишпорять, перекидають все догори ногами, лаються, що їх знову пошили в дурні, а хлопці, знай, під’юджують служак та регочуться.

Всі задоволено прислухалися до цих балачок, і кожна розповідь про подвиги Меллокі супроводилась розкотистим сміхом та захопленими вигуками. Жарти, приказки, пісні та вірші, які складав Меллокі для старателів, передавалися з уст в уста, підбадьорюючи людей, додаючи їм впевненості в своїх силах та рішучості боротися до останку за справу, в ім’я якої і був скликаний оцей великий мітинг у парку.

В остаточній резолюції, ухваленій мітингом, яку Дінні свято беріг і з гордістю всім показував, було записано: