Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

На Меллокі О’Дуайра дивилися тепер як на ватажка. Куди б він не йшов того вечора, його скрізь супроводила охорона з двохсот-трьохсот чоловік. Дізнавшись, що біля в’язниці знову зібрався натовп, він негайно подався туди, щоб відвернути лихо, якого могли накоїти підхмелені старателі. Декотрі хлопці, хильнувши чарчину, стали надміру галасливі й нестримані. Цеп поліцейських усе ще стояв, націливши багнети на натовп. Коли інспектор Конноллі вийшов дати якесь розпорядження, старателі загаласували ще дужче, почали натискати на нього і не дали йому говорити. Тоді Конноллі наказав поліцейським очистити вулицю, і вони врізалися в натовп.

— Цього неможливо забути, — розповідав Дінні. — Попереду — цеп поліцейських виблискує багнетами, а за ними — кінні констеблі з шаблюками наголо. Вони гнали людей з вулиць рідного міста, мов якусь наволоч без роду без племені. Мерзотники! Так і чесалися руки дати їм одкоша. Але ми були беззбройні. А були б при нас ті рушниці, що ми сховали, — знали б вони, де раки зимують, поклали б усіх до ноги. Хлопці напосідали на Меллокі, щоб він дав сигнал, але Мік Меньйон та Джон Рісайд утримали його. І розсудливість ватажка перемогла запальність ірландця. Та якби все було підготовлено, він, звісно, повів би нас на бій, а кидатися так, на відчай душі, — ні, цього він допустити не міг.

Власті відмовились звільнити арештованих, хоч за них від імені Спілки клопоталися отець О’Горман та деякі інші впливові городяни.

А наступного ранку, о сьомій годині, після скорого суду приїскового інспектора, арештованих спеціальним поїздом відправили у Фрімантл. Все це робилося нишком, без відкритого судового засідання. Адвоката обвинувачених навіть не повідомили, і він нічим не міг їм допомогти.

Таке розгнуздане свавілля викликало нову хвилю обурення.

Мітинг старателів та городян у Боулдері ухвалив резолюцію, в якій говорилось, що «введення на територію приїсків напіввійськових поліцейських загонів — захід дуже небезпечний і несумісний з принципами самоврядування». В жодному іншому австралійському штаті поліцію не тримають у бойовій готовності для залякування народу, говорили промовці.

Висловлюючи почуття гніву й обурення всіх присутніх, Дінні сказав на мітингу:

— Старателів позбавили їхніх одвічних прав, а тепер уряд погрожує народові багнетами, щоб примусити його скоритися грабіжникам. У Вікторії дозвіл на розробку руди дається лише через одинадцять років після заявки, а в Квінсленді — через два; та якщо за цей час розсипне золото не встигнуть вибрати, термін продовжується. Гірниче законодавство Західної Австралії в усьому повторює квінслендське; але спекулянти не хочуть ждати навіть двох років, їм кортить чимшвидше випустити в Лондоні акції під свої ділянки — от вони й сторгувалися з урядом Форреста. Спочатку власники рудників погоджувалися залишити за старателями розсипища. Але зажерлива пелька не знає міри. Проковтнувши золотоносні руди, підприємці потяглися до розсипного золота. І в лиху годину уряд зрадив народ. Та навіть пригнавши на приїски всіх поліцейських з Перта, він не примусить нас скоритися такому кричущому беззаконню.

Повсюди тільки й розмов було про цю спробу «правити, спираючись на силу багнетів». Городяни й старателі не забули ще слів, сказаних сером Джоном Форрестом представникам Спілки захисту старательських прав лише кілька місяців тому:

«Якщо я приставлю вам до грудей багнет і скажу «здавайтесь!», навряд чи це вам сподобається».

Місто вирувало; всі лаяли приїскового інспектора, поліцію, уряд. В калгурлійському заміському парку відбувся мітинг протесту.

Чоловіки, жінки й діти повиходили на вулицю і бурхливо вітали демонстрантів. Старателі з Аделіни, з численними прапорами та транспарантами, пройшли через усе місто під грім трьох оркестрів, а попереду на сірому огирі їхав мировий суддя Патрік Уїллен. Тисячі людей читали написи на транспарантах і скандували хором:

— Старательські права й старательське золото — старателям!

— Справедливість, закон і правосуддя — для всіх!

Десятитисячний натовп городян приєднався до демонстрантів і в парку, стоячи під палючим промінням сонця, слухав ораторів, що виступали з двох трибун.

Мер міста, Фімістер, Френк Воспер, Джон Кірван, отець О’Горман і Джон Рісайд говорили один за одним, їхні промови переривались то зливою оплесків, то гнівними вигуками — народ висловлював своє співчуття старателям і засуджував уряд. На всіх справила велике враження промова мирового судді Уїльяма Бертона.