Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Нехай усяке козака знає! - Над ким же ми пануватимем,- питає друїий,- коли всяка душа буде рівна? - Хто тобі сказав? - А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бурі омістри од міщан. А он пороззявляли роти на раду і мужицькі виборнії. - Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. «Один,- каже,- тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому пановати на Вкраїні і без мугирів. Івану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку». Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап'янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони.

Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо - два дяки йому руки піддержували - і почав вичитовати царське ім'я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати: - Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо! А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: - Сомка, Сомка гетьманом! І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів - усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави. - Брюховецького! - Сомка! - Не діжде свиноізд над нами гетьмановати! - Не діжде крамар козацтвом орудовати! - Так от же тобі! - Візьми ж і ти од мене! І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою. - Стійте, стійте лавою! - крикне Сомко на своїх.- Даймо шаблями їм одвіт! Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи: - Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору! А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись. - Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло. - Діти! - крикне на своїх старий Шрам.- Так отеє ми потерпимо таку наругу!

Спихайте Іванця к нечистій матері! І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка.

А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть

і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини. - Ей,- каже,- годі! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самі запорожці.

Іванець, махаючи булавою, кричить: - Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнців під добру руку! Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За намегом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, да московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців. Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом. - Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? - крикну гь на йою запорожці. - А що ж,- каже,- бгатці? Я свою зятя на всякому місті оберу іетьманом. - Еге! - закричав отаман.- Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу! Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь

Невольник пізнав ватажка. - Пугу-пугу! - закричав, - пугу. Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя

Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках! - Еге! Ось де зійшлись! - каже той, пізнавши Василя.- Угамуйтесь, братчики,- каже до своїх,- багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою. А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка. - Гей,- каже,- козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! - да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пірнач

із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли. Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки - собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула.