Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ товпиться; під боки його штовхають; неборак тілько сопе! - Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатику,- каже до Петра,- не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до

Хмарища! Нехай тоді радує собі хто хоче! Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьманом, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш ото Гвинтовка одвів своїх підручників; потім і другі сомківці рушили до табору. Тілько запорожці іграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тії трутні. З півгодини ще не знали селяне, що між козацтвом робиться. Як же вже рушив

Брюховецький з князем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала: - Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку! - Що ж, братища? - кажуть інші. - Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства. - Е, ще буде час у місті погуляти! - одвітують другі.- А он козацтво Сомків табор рабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинів повні вози. - Ну, хто куди любля! Усюди є об віщо погріти руки! І от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тілько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи. Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тії хвилі, люд от табору; а назустріч йому купа селян од міста. - Куди ви? - питаються. - А ви куди? - Ми до Сомкового табору. - А ми до міста. Там, кажуть, є пожива! - Є, чорта з два! - Як? - Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає нашого брата в місто. - Шкода ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику! - Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори? - Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбігають іще новії купи. - Біда! - кричать.- Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькі братчики? - А що ж вони там кажуть? - От що! Посунулись деякі з наших через городи, стали поратись коло панських дворів, дак братчики їх киями. «Убирайтесь,- кажуть,- ік нечистій матері, мужва невмивана!» - та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: «Ми ж тепер усі рівні!» - «Ось ми вас,- кажуть,- порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобулись лихої години!» - Еге! Дак отака нам дяка! - закричали тоді привідці (у кожної купи був свій ватажок).- Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, дак зуміємо і зі столу зопхнути! Куптесь у полки, кричіть «у раду!» Визвольмо

Сомка та Васюїу з неволі: тії за нас уступляться! Заворушився люд, заюмонів, піднявсь по всьому полю галас. Тілько нічого з того не вийшло Інші, по-мірковавши, кажуть: - Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке

і спечеться. Буде з нас і того, що потанцьовали днів зо два з запорожцями. А другі: - Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усі в одно; полатають нам боки, та з тим

і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь! Тим часом деякі ведуть таку розмову: - Я собі таки піймав із воза в таборі сало! Буде жінці та дітям до пилипівки! - А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора. - Ге! Що ваше сало та пшоно! - каже третій волоцюга.- Я он попав був жупан такий, що пари волів стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада! - Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у городі!

- кажуть мужики.- Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою! І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічою гаразд веселитись. Як ось почали розїжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з'їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почаіла по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу і сім'ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у кованому возі да й шаблю держить голу або рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сім'єю челядь, да як звалять одного-другого запорожці з коня, так хто оставсь - урозтіч! А вони, окаяннії, коней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із кармазину