Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Зроду ніхто таких похорон не зазнає. Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав

Іванець Сомка! - О, Іванець - собака! - каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому? - Авжеж! - І Сомко згодивсь? - Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться. Гвинтовка тілько засміявсь. - Нехай,- каже,- б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах. - Ти запорозька сторона, Остапе? - питає в його вівчар з ціпком. - Щоб вони,- каже,- виздихали тобі всі до одного, тії запорожці! - Як! За що се? - За що? Є за що!.. Гм! Сказано - не вір жінці, як чужому собаці! - Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути? - Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвітів! Се, коли хочеш знати, самі паливоди! - Йо? - І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. «Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було»,- та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять.

Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено. - Та то тобі на похміллє так іздалось, брате. - Іздалось! - аж крикнув коваль.- А це ж як тобі здасться? Питаю в Івася: «З ким же ви, синку, без мене вечеряли?» А вона, сука, вже й перехоплює: «З богом, скажи, Йвасю, з богом!» А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: «Хіба ж, мамо, то бог, що в червонім жупані?» Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: «У раду! У раду! У раду!» Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва. - Ну, вже, брате,- каже інший,- з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись: - Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги під золотом та під сріблом понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде! - Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять. Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач. - І ти,- каже,- отеє супротив Сомка й панотця? А той: - Спасибі вельможному пану Сомкові! Спасибі й твоєму панотцеві! Ви звикли обирати гетьмана тілько козацькими голосами, а тепер і наш міщанський речник чогось на раді стоїть! - да й потяг далі. Ось уїжджають наші у саме колесо віщове. Узяли козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з

Череванем пробравсь. Інші, зустрівшись, тисли Гвинтовку за руку. Він тілько, всміхаючись, кланявсь. Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тілько дене-де видно у комірі червону стрічку: усе повипускали голубії. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано! І Черевань щось помірковав. Обернувсь до Василя Невольника: - От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червоні, а тут

- дивись - усе блакитні! А той похитав головою да тілько: - Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, між полковники, сотники да осаули, судді полкові да обознії з хорунжими. Тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса,- а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледві можна було що почути, якби перекликнутися,- так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На столі лежала булава Брюховецького з бунчуком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в

Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки. Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною - усі в панцирах

і мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву

Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук.

Два тимпанники стали перед його з срібними бубнами. «Гордий, пишний і розумом високий гетьман! - подумав Петро.- Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!» Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик і гомін такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці: - Положи й ти булаву! Положи бунчук і корогов, переяславський крамарю! Сомко звелів ударити своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу, протрубив: - Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке лицарство! Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже совались із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, батьки січовії, стоючи перед братчиків, зупинили. - Стійте,- кажуть,- діти, стійте, ладу ждіте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже: - Бачте, діти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойні ж сі буї вепри дніпровії, щоб траістовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нікчемних! Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристати до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрічками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чіі окаяннії зрадці у блакитних стьожках дд в голубих жупанах і вже, не боючись, голосно розмовляють. - Ну, брате,- каже один,- дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкраїні!