Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Ніженя ні з чим. - Послухай, братику мій любий! - озвалась тоді Череваниха.- Як говорив ти з

Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов. - Ось лихо! - каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться. - Од пристріту, братику, я дала б собі раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась. - Бо не жіноче діло до них дослухатись! - сказав понуро Гвинтовка. -У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі, скажу, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону божого… Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш… - Що то значить жити під самим Києвом! - перебив її Гвинтовка.- Зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люде учать: жіноча річ коло припічка! Да й вийшов із світлиці. Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у

Романовського Куті. Череваниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду, да й

Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається. Дивиться

Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців да про тії чвари. Чом же отеє,- тепер спитаюсь я,- чом отеє Петро і Леся не зійдуться і поговорять? То було таки хоть і стереглись одне одного, да все-таки й повітаються й погуторять де про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного. Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в погоду зелені віти додолу, так і вона,- чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга. На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки. - Казав пан - надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і

Сомко, і наш полковник з старшиною. Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати. А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надінемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все почалось вести [ся] по-лядськи». Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Нсвольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав: - Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей. Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики.

Мужики ж і міщане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царський намет і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одно конем їде, друге піхом; той у кармазинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка

їхати чотирьом козакам, а то б і не протовпивсь до намету. - Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! - кричать козаки. - Е, се князь наш! - гукне один у личаковому кунтуші.- Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його: - Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців. - Що ж ти чув? - Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову: - Як ти думаєш? Чия візьме? - А чия ж, як не Івана Мартиновича! - Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком. - Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять. Проїхали ще трохи. - Чи правда бак,- питає один бурлака в другого,- що вчора ховали війтенка? А той йому - А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки.