Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йому всім стояти. - Так чого ж гаятись? - каже Шрам.- На коней да до Ічні! - Господи! - сказав, дивуючись, Білозерець.- Чи тебе господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одоліваюгь. А Шрам йому: - Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись! - Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоіь чарку горілки випий да закуси. Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дати собі пільгу Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гонець до

Білозерця, щоб простовав уже під Ніжень. - Військо гетьманське пішло,- каже,- туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою і з іншою с гаршиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присяіу виконала Сомкові на послушенство в ринковій церкві ічанській да, почувши, що вже бояре під Ніженем, просто з церкви на коні да й рушили до Ніженя. - Заворушились наші! - каже Шрам.- Слава тобі, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми. Повернули коней на Ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на Ічанський шлях, недалеко од Ніженя, як глянуть - і Сомко з Васютою іде. Старшина за ним купою.

Повітавшись, Шрам зараз і питає: - А що, пане гетьмане, яково? - Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як ми з паном

Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський,

Прилуцький і Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а

Чернігівський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся? - Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки виправив? - питав Шрам. - З моїм генеральним писарем,- одвітує Сомко. - Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину. Е, батьку! - каже Сомко.- Тобі-бо вже дуже зневірились люде.

- А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.

- Е, годі! Ти мою Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче його не вмів гамовати козаків: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не іншому.

Похмурна, похмурна година! - каже сам собі Шрам. - Не така ще, як тобі здається,- сказав Сомко. Дай, боже! А що ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай бог криє, наче як иуло на почаїку Хмельнищини? Се все брюховці! - Нічого не скажу. Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно.

Поки в мене в таборі козаки да гармати, я ні про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргородці да полтавці з зіньківцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те мені шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана. «О, голово ти моя золота! - подумав Шрам.- Коли б то так усі, як ти, держались честі да правди! А то на кого не зглянеш - усяке, мов звірюка, про свою тілько шкуру да про свій берліг дбає». Уїхали в місто. Тілько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли мертвого. Питається Шрам. - Кого ховають? Кажуть: - Війтенка. - Піп сьогодні з Домонтовичем на божий суд ставав? - Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тілько стялись на шаблях, зараз так і положив його вражий кармазин.

- Е, ні-бо! - перебив тут хтось ізбоку.- Перше Домонтовиченко влучив війтенка по лівій руці - кров так і задзюркотіла. Мій батько сам там був, дак розказовав.

Шарпонув та й каже: «Годі, буде з тебе!» А війтенко: «Ні, або мені, або тобі не жити на світі!» - «Дак нехай же,- каже,- господь упокоїть твою душу»,- та й почав налягати ще більш на війтенка. Поплямував його скрізь ранами. «Ей,- каже,- годі! Пожалуй сам себе!» А той маха та й маха наосліп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як сніп. - Нехай, нехай! - каже ще один, ідучи мимо.- Візьме колись і наша! Дивиться Шрам, аж за труною того війтенка трохи не ввесь Ніжень піднявся; і все самі міщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж за міщанами сунуть і козаки ніженські; і все тілько товариство: жодного сотника, ні отамана. Ідуть, утупивши очи в землю, і мов не бачать ні гетьмана, ні Васюти з старшиною. Шрам тілько похитав головою. Нічою не сказав і Сомко, дивлячись, що козаки, замість табора під-містом, опинились на війтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще під такий великий час. А старшина тілько між собою зглядувалась. Зрозумів, мабуть, щось і Васюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьманові, повернув до свого двору. Старшина Ніженського полку теж роз'їхалась по дворах; а з других полків поїхали за Сомком до табора. А табор Сомків стояв під Ніженем, за Біляківськими левадами. Доїжджають до табора, аж у таборі ще оддалеки чути гомін, галас. Приїжджають ближче, аж округи табора жодних бекетів. Козаки змішались, як у бразі гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку між ними немає. А тут ще почало темніти, так Сомкове військо - наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тілько реве да бурхає. Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелів позвать перед себе Вуяхевича.