Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Україною, як приймуться няньчити її такі няньки! - Не доберу я толку в твоїх речах,- каже Петро.- Що за охота тобі мене морочити?

То заговориш буцім щиро, то знов туман у вічі пустиш. Покинь хоть на часинку своє січове юродство. Я чоловік без хитрощів: чому ж би й тобі не говорити просто? Запорожець зареготав. - Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога?

Думаєш іти просто, а зайдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові чесно положити живот за віру християнську, а лукавий підлізе та й уплутає не знать у які тенети. Хотілось би чоловікові не стояти на путі грішників, не ходити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалигці губителей, так що ж? Не всякому рівнятись із божим чоловіком. У того й думка, й серце у законі господньому, поучається він закону божому день і ніч, а в такого ледачого, як я, хоч би думка

і так і сяк, так серце не туди тягне… - Куди ж тебе тягне серце? - спитав Петро.- Невже котюга знов думає про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву? - Пху! - аж плюнув з досади запорожець.- Ти йому образи, а він тобі луб'є!

Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з своїми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку. - Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? - каже Петро. - Куди б воно мене тягнуло! - каже запорожець да й здихнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав - яка вже нова вигадка. А Кирило Тур мов і не чує його сміху, смутно похилив голову, ніби й забув за товариша, да й почав собі читати напам'ять із Єремії (Петро, слухаючи, аж здивовавсь): Чрево моє, чрево моє болить мені, смущає-ться душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, вопль раті і біди.

Доколі зріти імам бгжащих, слишащ глас трубний? Понеже вожді людей моїх синове буйніг суть і безумнії; мудрі суть, єже творити злая; благо же творити не познаша… Ух! - каже, здригнувшись. - Братику, мені не знать що показалось…

Проклятий прочухан зачинає кидати мене в трясцю. Та ось і моя хата. Засну, дак усе минеться. Приїжджають до хати, а назустріч їм вибігають мати і сестра Кирилова. Як же то зраділи сердешнії, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сідла, а він тілько всміхається. - Бачте,- каже,- я вам казав, що нічого журитись! Та вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути. Хочуть його обняти, а він руками їх одпихає: - Ні вже,- каже,- сього не буде. І так братчики трохи не прогнали з куреня, що провонявсь, кажуть, бабою. А Петру шепче: - Тепер мені так до обнімання, як грішнику до гарячої сковороди.

Хотів Петро зараз іти додому, так Кирило запросив на чарку горілки; да й стара неня і сестра Кирилова, кланяючись, просили, щоб хоч заглянув у хату. - Ну, паніматко! - каже Кирило Тур.- Давай же нам тепер такої горілки, щоб і сам диявол зайшов у голову! Та давай цілу боклагу; таким лицарям, як ми, пляшки й на одного мало. Як же внесли з комори горілки, Кирило Тур, замість щоб шановати гостя, узяв боклагу да й почав цмулити з неї, як воду. Мати, боячись, щоб він не перепивсь, хотіла одняти боклагу, а він: - Геть, мамо, геть! Чоловік не скотина, більш відра не вип'є. І почав знов цмулити, поки, знемігшись, упав без пам'яті на землю. Усі стривожились, а один Петро тілько знав, що сьому за причина. Він поміг жінкам підняти Кирила Тура з землі і положити на перину; далі попрощавсь і пішов до

Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив. XIII Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень;

іще тілько деколи просвічувало крізь берези. Іще народ і до череди не вигонив.

Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну годину інший опияка не побоявсь би вхопити і попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомін. Одні кричать: - На шаблях! А другі: - На пістолях! - Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею - кому бог погодить. - Ні, шабля - чоловіча сила, а куля - суд божий. - Та ось панотець їде,- крикнули інші,- нехай він нас розсудить. Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чимала. Одні ж у кармазинах і при шаблях, а другі в синіх каптанах та сіряках, без шабель, тілько декоторі держать рушниці да коси на плечах. - Чого отеє,- питає Шрам,- попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хіба ще мало буч по Вкраїні? От деякі пошапковали його да й кажуть: - Зібрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду. - Яка ж,- питає,- сталася кривда і од кого? Кажуть: - Та от, бач, полюбив молодець дівчину, ну і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду - син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського - дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в сватах пішли неабиякі люде - бурмистрове та райці магістратськії. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привітав їх пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами й личаками. «Не діждете,- каже,- і рід ваш не діжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!» - От як розвеличалась ледача шляхта! - перехопили тут інші з синьокаптанників.-