Пантелеймон Куліш - Чорна рада

і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж іздригається.

Довелось би і йому таке лихо, якби не блакитна стрічка в ковнірі. Се ж одні так бідовали, а другі давали таки добру одсіч харцизякам. Інші догадались викидати із возів одежу: знімали з себе жупани-лудани, блаватаси й

єдамашки да кидали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупинити. А запорожець підхопить, ткне під себе да знов навздогін. - Ей, люде добрі! - кричать інші селянам, що, мов тороплені овечки, блукають по полю.- Рятуйте нас, а то й вам те буде! То люде й оступлять, і оступлять кругом віз, бо вже взнали, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огріють, що тут і зов'ється ледащо. Інші значнії люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги і між простим людом додому піхом пробирались. Тоді-то мужики до панів, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись і до господи його з під Ніженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсім попустити Україну низовцям на поталу. Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще півдесятка міщан. Побачивши

Сурмач Череваня: - Ге-ге! - крикне.- Отак наші поживились! - А що там, бгате? - Та що! Під'їхали нас братчики так, що тілько ушима стрепенули! - Що ж вони вам, бгате? - Та що! Зараз у бурмистра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщане, із столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, дак і самого трохи не вбили: «Не взивай козака злодієм! Тепер,- кажуть,- минулось: се моє, а се твоє,- усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!» Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по місту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволікали. Кинулись міщане жалітись до гетьмана, дак той сміється: «Ви ж хіба,- каже,- вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!..» Так-то підійшли нас оманою січові братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб і в

Києві в нас не похазяйствовали низові добродії. - Бгатці! - каже Черевань.- У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із сього пекла. - Рятуй же їх боржій, добродію,- каже Сурмач,- бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря! - Чорта з два просватає! - гукнув тут, як із бочки, чийсь товстий голос. Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток - товарисгва верхи. - Черга з два,- каже,- просватає! Уже кому що, а Чсреванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями! - Кирило! - гукнув на нього Шраменко. - Кирило Тур, чи чуєш? А той йому, ідучи: - Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось!

Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тілько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тілько не Туром. - Да годі, бога ради! - каже Петро.- Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки? - Себто про Череванівну закидаєш? - у одвіт йому Кирило Тур.- А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав - не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня! І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору. Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться.

Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось - Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полинув за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам. - Куди се ти мчишся, синку? - Тату! Знов запорожці хочуть ухопити Череванівну! - Покинь тепер усіх Череванівен, синку! - каже понуро Шрам. - Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: закльовала ворона нашого сокола! Нічого й казати Петрові. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрізано! Аж ось гукає Черевань: - Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам. - Де се ти, бгате, був у сю заверюху? - Що про те питати, чого не вернеш? - каже Шрам,- Прощай, нам ніколи. - Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, бодай ніхто вже не діждав так радувати! Що ж із того вийшло? Тілько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж мені ще звелиш чинити? - Шкода вже тепер нашої праці, брате Михайле! - каже Шрам.- їдь собі з богом до