Алессандро Мандзоні - Заручені

Та, ступивши кілька кроків і порівнявшися з колоною, він побачив біля її підніжжя ще дивнішу картину: на приступках п'єдесталу безладно лежали якісь речі, не схожі на каміння бруківки; якби вони лежали на прилавку булочника, Ренцо не вагаючись назвав би їх буханцями хліба. Але він усе ще не вірив своїм очам, бо ж, чорт забирай, адже це не місце для хліба! «Ану, подивімось, що ж це воно таке»,— знов сказав він собі. Підступивши до колони, підняв одну з цих речей; і справді, це був хліб, круглий, бездоганно білий, такий, який Ренцо випадало їсти тільки у великі свята. «А й справді хлібі — уголос промовив він — такий великий був його подив.— Бач, як вони ним тут розкидаються! У такий рік! І навіть не завдають собі клопоту піднімати його, коли він падає. Чи не потрапив я, бува, до казкової країни?»

Після десяти миль дороги, та ще й на свіжому ранковому повітрі, цей хліб викликав у нього не тільки подив, а й апетит. «Взяти, чи що? — розмірковував він подумки.— Ще б пак, адже вони повикидали його собакам, то чому не взяти трохи й доброму християнинові? Зрештою, якщо раптом нагодиться хазяїн, я заплачу». Отак міркуючи, він поклав до кишені буханець, що його тримав у руці, взяв ще одного й поклав до другої кишені; підняв третій і почав їсти.

Він пішов далі, все ще нічого не розуміючи й бажаючи зрозуміти, що все це значить. Ступивши кілька кроків, він помітив людей, які йшли з центру міста, й став уважно приглядатися до тих, що з'явились першими. То були чоловік, жінка і, за кілька кроків позаду них, хлопчик. Всі троє йшли з якоюсь ношею,— очевидно, вона перевищувала їхні сили. Їхня одежа, або, краще сказати, лахміття, була обсипана борошном; у борошні були й обличчя, до того ж чимсь засмучені й схвильовані; люди йшли, позгинавшись не тільки під тягарем ноші, але й горя, неначе їм було попереламувано всі кості. Чоловік ледве тяг на плечах здоровенний мішок борошна, де-де дірявий, тож щоразу, коли він спотикався або втрачав рівновагу, борошно потроху сипалося на землю. Ще потворніший був вигляд у жінки: її зігнуті руки з натугою підтримували величезний живіт, схожий на пічний горщик з двома ручками, а з-під цього живота видніли до колін голі ноги, які ступали через силу. Ренцо придивився уважніше й побачив, що цей величезний живіт насправді — спідниця, яку жінка тримала за краї, наповнивши її борошном скільки було змоги, ба навіть більше; майже за кожним кроком трохи борошна здимав вітер. Хлопчик обома руками підтримував на голові корзину, до верху наповнену хлібцями, а що його ноги були коротші за батьківські, то він потроху відставав від батьків, і потім, коли прискорював крок, щоб наздогнати їх, корзина перехилялася й з неї час від часу випадав хліб.

— А ти ще повикидай, ледащо,— люто крикнула мати на хлопця.

— Та я не викидаю, вони самі випадають, що ж я можу вдіяти? — відказав він.

— Щастя твоє, що в мене руки зайняті,— кинула жінка, потрясаючи кулаками, ніби давала добрячого прочухана бідолашному хлопчикові, і цим порухом розсипала борошна більше, ніж би його пішло на ті два буханці, які випали у хлопчика.

— Ну, ходімо, ходімо,— сказав чоловік,— потім вернемося й піднімемо їх, або їх підбере хтось інший. Уже стільки часу бідуємо, то хоч тепер, коли дісталася зайвина, наїмося досхочу.

Тим часом від воріт підходили інші люди, і один чоловік, порівнявшися з жінкою, спитав:

— Як тут пройти по хліб?

— Іди вперед,— відповіла вона і, відійшовши кілька кроків, докинула: — Ці сільські нероби пообчищають усі крамниці та пекарні, нам нічого не зостанеться.

— Всім потроху, змія ти така! — зауважив чоловік.— Як благодать, то вже благодать!

За цим і за багато чим іншим, що йому випало побачити, Ренцо почав здогадуватися, що потрапив до міста, яке збунтувалося, і що сьогодні день захоплення влади, коли всяк тягне, що тільки може, розраховуючись кулаками. Хоч би як ми бажали показати бідного нашого горця в найкращому світлі, історична правда зобов'язує нас повідомити, що першим його почуттям була радість. Він мав так мало підстав тішитися звичайним становищем, що мимоволі схилявся до схвалення всього, що бодай скільки-небудь могло змінити це становище. До того ж, не стоячи анітрохи вище людей свого часу, він поділяв загальну думку або ж передсуд, що в високих цінах на хліб винні скупники й пекарі, і був готовий визнати справедливим усякий спосіб видерти в них з рук продукти, в яких вони, згідно з цією думкою, жорстоко відмовляли зголоднілому народові. Однак він вирішив триматися осторонь від бунту й радів з того, що його послано до капуцина, котрий надасть йому притулок і заступить батька. Отак міркуючи й водночас приглядаючись до стрічних бунтарів, які посувалися обтяжені здобиччю, він пройшов невелику решту шляху до монастиря.