Алессандро Мандзоні - Заручені

Донові Родріго було приємно впевнитися в тому, що ніхто його не зрадив, і пересвідчитися, що його захід не залишив жодних слідів. Але то була лише миттєва й слабка втіха. «Втекли разом,— кричав він,— разом! Ох, цей негідний чернець! Цей чернець!» Вихоплюючись із хрипінням у нього з горла, ці слова з сичанням цідилися крізь зуби, а що в цю хвилю він саме гриз палець, то й його вигляд був такий же огидний, як і його пристрасті.

— Чернець мені за це заплатить, Грізо! Я сам не свій... Я хочу знати, хочу знайти... сьогодні ж увечері я повинен знати де вони. Я втратив спокій! Негайно до Пескареніко — дізнатися, побачити, розшукати... Чотири скуді тобі відразу і моє заступництво навіки! Сьогодні ж увечері я повинен знати все. А цей негідник!.. Цей чернець!..

І ось Грізо знов у дорозі. Того самого дня надвечір він зумів роздобути для свого достойного заступника бажані відомості. Ось як це було.

Одна з найбільших утіх нашого життя — це дружба, а одна з утіх дружби та, що є з ким поділитися таємницею. Але друзі поєднані не парами, як ото подружжя; взагалі, у кожного буває більше, ніж один друг,— і отак утворюється вервечка, якій важко знайти кінець. Тому, коли хто робить собі втіху, ділячись із другом своєю таємницею, він саме цим надає останньому змогу зробити й собі самому ту саму втіху. Щоправда, він просить його нічого нікому не казати,— і така умова, якби її дотримувано в найсуворішому розумінні цього слова, безпосередньо урвала б весь потік утішень. Але взагалі практика встановила звичай не передавати таємниці нікому, крім такого самого вірного друга, зв'язавши його тільки тією самою умовою. Отак від одного вірного друга до другого таємниця переходить нескінченною вервечкою, доки досягає вух того або тих, кому найперший співрозмовник заздалегідь поклав собі ніколи її не повідомляти. Однак їй доводилось би залишатися в дорозі досить довго, якби у кожного було тільки двоє друзів — той, хто йому довіряє, і той, кому він у свою чергу повідомляє те, про що обіцяв мовчати. Але ж є особливі везучі люди, у яких друзів сотні; і коли таємниця досягає вух одного з таких везунів, вона поширюється так швидко і так заплутано, що вже годі знайти якісь сліди. Наш автор не міг установити, через скільки уст перейшла таємниця, до якої Грізо було наказано докопатися. Відомо тільки, що добряк, який супроводив наших жінок до Монци, повернувся своїм возом до Пескареніко на одинадцяту годину вечора і, перш ніж дістатися додому, випадково зустрівся з близьким другом, якому й повідав під великим секретом про зроблене добре діло і про все інше; відомо також, що Грізо через дві години зміг уже прибігти в палаццо і повідомити дона Родріго, що Лючія з матір'ю знайшла притулок в одному з монастирів у Монці й що Ренцо пішов далі, прямуючи до Мілана.

Дон Родріго сповнився бурхливою радістю, дізнавшися про розлуку заручених, і відчув, як у ньому знов заворушилася злочинна надія досягти поставленої мети. Більшу частину ночі він розмірковував, як це зробити, і встав раненько з двома намірами: одним — твердим, другим — тільки наміченим. Перший був такий: негайно послати Грізо до Монци, щоб дістав докладніші відомості про Лючію й розвідав, чи не можна спробувати зробити що-небудь. Тож він звелів покликати свого відданого слугу, вручив йому обіцяні чотири скуді, ще раз похвалив за спритність, з якою той заробив їх, і дав йому загодя обміркований наказ.

— Синьйоре...— нерішуче почав був Грізо.

— Що таке? Хіба я висловлююсь неясно?

— Якби ви могли послати когось іншого.

— Як це?

— Найсвітліший синьйоре, я ладен дозволити здерти з себе шкуру за свого хазяїна,— це мій обов'язок,— але я знаю, що ви не захочете надто рано ризикувати життям своїх підданців.

— Ну то що?

— Ваша світлість добре знає, що в мене на шиї не один наказ про арешт, і... Тут я під вашим захистом, тут нас цілий загін; синьйор подеста — друг дому, поліцейські ставляться до мене з поштивістю; і я так само... це, звичайно, не робить мені великої честі, але, щоб жити спокійно... я так само приятелюю з ними. В Мілані ліврею вашої світлості добре знають, а от у Монці... там, навпаки, більше знають мене. І чи відомо вашій світлості,— адже я говорю не просто так,— що той, хто зуміє видати мене властям або принесе мою голову, зробить вигідне діло. Подумайте тільки: сотня скуді готівкою і право на звільнення двох розбійників.

— Чорт забирай! — сказав дон Родріго.— Значить, ти тільки брехливий собака, якому ледве вистачає хоробрості хапати за ноги перехожих з-під воріт,— та й то оглядаючись, чи допомагають інші,— а сам уперед нізащо не кинеться.